Кара-Даг стояв над морем, як останній уламок світу, якого вже ніхто не пам’ятав.
Його чорні скелі здіймалися з води, наче кістки якогось велетенського звіра, похованого під землею. Вдень гора мовчала. Вночі — дихала.
Іноді з її надр долинав глухий гуркіт.
Тоді в селах гасили вогнища.
Бо знали: велетень прокинувся.
Він жив усередині гори — одноокий, безсмертний, голодний до людського страху. Його єдине око світилися в темряві, наче червона зірка над пеклом.
Коли він виходив зі своєї печери, море відступало від берега.
Собаки ховалися під хати.
Діти переставали плакати — бо навіть плакати боялися.
А чоловіки вели до підніжжя Кара-Дага биків і овець.
Велетень забирав їх.
Іноді цього було достатньо.
Але восени, коли починався місяць весіль, йому хотілося більшого.
Дівчини.
Її прив’язували до високої скелі.
Залишали одну.
А потім село чекало до ранку.
Ніхто не питав, що з нею сталося.
Бо всі знали.
Так минали роки.
Люди звикли до страху, як звикають до холоду.
Поки одного разу юнак не сказав:
— Я його вб’ю.
Над ним засміялися.
Велетень був завбільшки з гору.
Юнак — завбільшки з людину.
Але страх завжди починається з одного голосу, який відмовляється мовчати.
Юнак піднявся на Кара-Даг сам.
Там він зустрів велетня.
Той почув його пісню про кохання і захотів побачити пташку, яка приносить любов.
— Завтра я приведу її, — сказав юнак.
І повернувся в село.
Наступного вечора він прийшов разом з Ельбіс.
Дівчина боялася.
Але пішла.
Вона піднялася на ту саму скелю, де до неї залишали інших.
Поглянула в чорне небо.
І сказала:
— Велетню! Я принесла тобі пташку кохання.
Однооке чудовисько нахилилося ближче.
Воно хотіло побачити.
Розплющило око ширше.
Ще ширше.
І тоді Ельбіс натягнула лук.
Стріла була отруєна.
Вона увійшла просто в око.
Кара-Даг завив.
Не гора.
Саме чудовисько.
Його ревіння розірвало ніч.
Воно кинулося вперед, але не бачило дороги. Вдарилося об скелі й провалилося у власне лігво.
Каміння впало за ним.
І велетень залишився всередині.
Тоді почалося те, чого не бачив жоден людський погляд.
Гора ожила.
Вона здригалася.
Тріскалися її боки.
З ущелин виривалося полум’я.
Велетень бився об кам’яні стіни, намагаючись вирватися назовні.
Кожен його удар відривав від Кара-Дага скелі.
Кожен крик здіймав хвилі.
Кожен подих розтоплював камінь.
Море почорніло.
Небо стало червоним.
Блискавки били у вершину, а попіл падав на долину, наче чорний сніг.
Усю ніч Крим тремтів.
Люди лежали на землі й слухали, як під ними ворушиться щось величезне.
А потім настала тиша.
На світанку пішов дощ.
Дівчина Ельбіс першою вийшла зі сховку.
Вона подивилася на Кара-Даг.
І не впізнала його.
Гори більше не було.
Там, де стояв чорний велетень, здіймалися нові скелі.
Гострі.
Дикі.
Немов ікла мертвого чудовиська.
Море повільно поверталося до них, заливало печери й бухти, торкалося каменю хвилями.
І тільки десь далеко в глибині гори ще довго чувся глухий стукіт.
Наче хтось ізсередини просився назовні.
Люди казали, що велетень загинув.
Але старі не вірили.
Вони знали:
Кара-Даг — це не гора.
Це могила.
І під її чорним камінням досі лежить той, хто колись змушував цілий край приносити йому людський страх.
А скелі над морем стоять тому, що навіть після смерті чудовисько має залишити по собі пам’ять.
Не в книгах.
Не в піснях.
У камені.