Демерджі не мовчить.
Вона змінює колір разом із днем.
Вранці її схили холодні й сиві. Опівдні камінь світиться сонцем. Увечері гора темнішає, а кам’яні постаті на її схилах стають схожими на людей, які застигли посеред руху.
Тут є воїни.
Чудовиська.
Птахи.
Звірі.
І тисячі облич.
Долина привидів.
Але колись ці привиди були не просто каменем.
Вони були свідками.
Давно це було.
Так давно, що гору ще називали Фуною — Димлячою.
Одного дня в Крим прийшли кочівники.
Вони йшли степом, наче вогонь.
Після них залишалися чорні хати, порожні села і люди, які вже не чекали порятунку.
Коли кочівники дісталися гори, їхній ватажок побачив вершину, оповиту димом.
І вирішив:
— Тут буде кузня.
Він знайшов людину, яка вміла працювати із залізом.
Чорнобородого.
Сильного.
Страшного.
Йому дали владу над вогнем.
А він перетворив її на владу над людьми.
На вершині загриміли молоти.
День.
Ніч.
Знову день.
Вогонь не згасав.
Горни ревіли.
Міхи дихали.
Розпечене залізо ставало мечами.
Мечі — страхом.
А страх — владою.
Чорнобородий коваль знав таємницю сталі.
Його зброя була міцнішою за будь-яку іншу.
Тому завойовники ставали сильнішими.
А люди — слабшими.
Полум’я висушувало землю.
Джерела міліли.
Річки втрачали воду.
Сади переставали родити.
Виноградники вмирали.
А в кузні все ще били молоти.
Дзвін заліза був голоснішим за людський крик.
Селяни зібрали старійшин.
Вони говорили довго.
Потім вирішили піднятися на гору.
Попросити коваля піти.
Вони пішли.
І не повернулися.
Замість них із кузні принесли глечик із попелом та людськими кістками.
Цього було достатньо.
Люди зрозуміли відповідь.
Але серед них була дівчина.
Марія.
Вона не мала війська.
Не мала меча.
Не мала сили.
Тільки голос.
І страх, який вона вирішила не слухати.
Уночі Марія піднялася на гору.
Ховалася від варти.
Йшла вузькими стежками.
Чим вище вона піднімалася, тим сильніше відчувала жар.
А потім побачила кузню.
Десятки горнів.
Червоне залізо.
Іскри, що летіли в чорне небо.
Людей біля ковадел.
Напівживих.
Виснажених.
Рабів.
І посеред усього цього — він.
Коваль.
Володар вогню.
Марія підійшла до нього.
— Іди з гори, — сказала вона. — Ти губиш людей.
Коваль засміявся.
Йому не потрібні були аргументи.
Не потрібна була правда.
Він хотів лише одного — влади.
— Не піду, — відповів він. — А ти залишишся зі мною.
І простягнув руки.
Марія відштовхнула його.
На мить усе завмерло.
Потім коваль схопив кинджал.
Вогонь відбився в сталі.
Марія впала.
Мертва.
І тоді здригнулася гора.
Не небо.
Не люди.
Гора.
Від підніжжя до вершини.
Наче сама земля більше не могла терпіти.
Розкололася Фуна.
Кузня провалилася вниз.
Горни перекинулися.
Полум’я зникло.
Каміння рушило зі схилів.
Здавалося, сама Демерджі прокинулася.
І забрала того, хто занадто довго змушував її горіти.
Коли все стихло, над горою більше не було диму.
Тільки камінь.
І тиша.
А потім люди побачили дивне.
На схилах стояли кам’яні постаті.
Наче люди, які завмерли посеред втечі.
Наче воїни.
Наче раби.
Наче ті, хто прийшов подивитися на загибель кузні.
А на вершині з’явився жіночий профіль.
Марія.
Так гора залишила собі пам’ять про дівчину, яка прийшла без зброї проти людини, що мала силу вогню.
Відтоді Фуна більше не диміла.
Її назвали Демерджі — Коваль.
А кам’яні постаті залишилися.
Сьогодні люди дивляться на них і бачать різне.
Хтось бачить чудовиськ.
Хтось — старих воїнів.
Хтось — привидів.
А якщо довго дивитися на гору перед заходом сонця, може здатися, що всі вони дивляться в один бік.
Туди, де колись стояла кузня.
Туди, де загинула Марія.
Ніби досі охороняють місце, де вогонь нарешті програв.
Бо вогонь може знищити ліс.
Може спалити будинок.
Може викувати меч.
Але є речі, які він не здатен перемогти.
Пам’ять.
Гідність.
І землю, яка одного дня може сама піднятися на захист людини.
Тому Демерджі стоїть.
Кам’яна.
Нерухома.
І тисячі її привидів дивляться на долину.
Наче чекають.
Щоб ніхто більше не спробував розпалити тут ту саму кузню.