Хасидизм — один із найпарадоксальніших рухів в історії юдаїзму: містична традиція, що виникла серед бідності, погромів і кризи старої релігійної еліти. Його витоки сягають луріанської кабали з ідеями цимцуму, розбиття посудин і тікун, але згодом містичне вчення вийшло за межі вузького кола знавців.
Важливий перелом пов’язаний з Ісраелем бен Еліезером, відомим як Баал Шем Тов. Хасидизм зробив духовне життя доступнішим для простих людей, проголосивши радість, щиру молитву, музику й повсякденне життя шляхами наближення до Бога.
Поширення нового руху спричинило гострий конфлікт із традиційною рабинською елітою, зокрема прихильниками Віленського Гаона. Водночас формувався інститут цадиків і виникали хасидські двори в Меджибожі, Чорнобилі та Любліні.
Після Голокосту хасидизм не зник, а отримав нове життя, зокрема завдяки інтелектуальній традиції ХАБАД та Любавицькому Ребе. Окрему увагу приділено українському корінню хасидизму, постаті Бешта, культурному середовищу Поділля, а також паралелям із Сковородою, нігунами та танцем як формою духовного переживання.