Релігійний світ Давньої Русі не зводився до простого набору богів, який після християнізації раптом зник. Язичництво було частиною повсякденного життя — способом сприймати врожай, дім, вогонь, їжу, небезпеку та навколишній світ як простір із сакральним виміром.
Археологічні знахідки допомагають побачити цей світ через солярні символи на посуді й пряслицях, домашні закладки, піч, поріг та облаштування житла. Символи були не просто прикрасами, а могли виконувати захисну й обрядову функцію. Водночас уявлення про «красний кут» не варто механічно переносити в Х століття без урахування історичного контексту.
Окремо розглядається проблема самого поняття слов’янського язичництва. Замість спрощеної картини єдиного пантеону богів і «культу Сонця» увага зосереджується на археології, антропології та сучасних підходах до реконструкції релігійних практик.
Християнізація Русі також постає не як миттєва заміна однієї системи вірувань іншою, а як тривалий процес, у якому перепліталися віра, влада, традиції та геополітика. Через побут, символи й простір давньоруського дому простежується, як змінювалося сприйняття сакрального від язичницької Русі до християнської традиції.