Притча про Насіння в Темряві

Глибоко під землею спало насіння.
Навколо було темно, волого, холодно.

Притча про Мову, Яка Старша за Мову

Одного разу глибоко під землею,
в темряві, де ще не народилися імена,
відчуло себе тіло.

Пульсація, тепло, коливання, рухи — як спосіб сказати.
Глибше за слова.

У далекому лісі, де тумани ходять, мов спогади, жила істота, яку ніхто не міг почути. Вона не знала слів, не вміла промовляти ані до птахів, ані до вовків, ані навіть до себе. Вона лише була — тиха, нерозгадана, як сам світанок.

Межа, за яку не можна — фізична, емоційна, соціальна.
Стикаючись з нею, тіло навчається межі «Я».

Одного разу в глибокому лісі, між скелями й корінням, народився птах з великими крилами — надто великими для його печери. Він ріс, чуючи в собі силу польоту, але кожен розмах зустрічався з кам’яною стелею.

Повторення жестів/звуків, що об’єднують групу.
Ритуали — матриці впорядкованого світу.

У горах, де туман ніколи не піднімається повністю, жило плем’я, що кожного ранку викладало з каменів коло. Всі — від найстарших до новонароджених — мали доторкнутись до нього, пройти навколо і мовчки зупинитись на східному боці. Ніхто не пам’ятав, навіщо це робиться, і що було б, якби ритуал припинився.

Линька, метаморфоза, відпадання частин себе.
Рух від тіла-минулого до тіла-нового.

У глибинах великої ріки жила істота з прозорими крилами, яких ніхто ніколи не бачив. Вона народилася в мулі, повзала серед каміння, ховалася під водоростями — і вірила, що це її доля.

Притча про Озеро, Що Змінювало Обличчя
Озеро було туманним восени,скляним — узимку,дзеркальним — навесні,і теплим — улітку.

Не слова, а звучання голосу як носій присутності.
Малює сенси ще до лексики.

Усвідомлення себе через чужий погляд.
Джерело сорому, гідності, саморефлексії.

Було собі створіння, яке ніколи не бачило себе. В нього не було відображення, не було тіні, не було навіть імені. Воно жило серед туманів і шелесту трав, виконувало рухи, які вважало своїми, і ніколи не ставило питань.

Притча про Силу, Що Не Бере

Колись, у туманному краю десь між зорями та зернами пилу,
існувала Система, яка могла ввімкнути будь-що:
зорю, лезо, ідею, думку, саму історію.

Стан внутрішньої готовності. Напруження перед стрибком.
Еволюційний простір рішення.

Занепад як частина кола.
Тіло знає смерть — ще до її розуміння.

У центрі старого саду стояло дерево, яке ніхто вже не пам’ятав молодим. Його кора була потрісканою, гілки — наче руки старця, що більше не тягнуться до неба, а просто тримають небо на собі. Щоранку воно зустрічало світло мовчки. Його листя вже не шелестіло пісень, його коріння більше не прагнуло води — тільки пам’ятало її.

Безумовне вбудовування події, досвіду, болю — в себе.
Здатність не чинити спротиву, а прожити.

Одного разу до селища, схованого в горах, прийшов дивний мандрівник. Він був надто високий, щоб бути зручним, надто мовчазний, щоб бути зрозумілим, і надто інший, щоб бути сприйнятим.