ДІЯЧІ:

К а с с а н д р а — дочка троянського царя Пріама, пророчиця, жриця Аполлона.

П о л і к с е н а — її сестра, молода дівчина.

Д е ї ф о б — її найстарший брат, ватаг військовий.

Г е л е н — другий її брат, віщун і жрець.

П а р і с — наймолодший брат Кассандри.

Г е л е н а — жінка спартанського царя Менелая, що втекла з Парісом у Трою.

Можна все життя проклинати темряву, а можна запалити маленьку свічку.

Конфуцій.

Хто забувається про завтра, той має вічність.

Леся Українка

Багато драм починаються щасливо.

Леся Українка

Не дивися на місяць весною, —
Ясний місяць наглядач цікавий,
Ясний місяць підслухач лукавий,
Бачив він тебе часто зі мною

Осінній плач, осінній спів
посеред літа золотого
непереможно забринів
із серця мого

Ох, то ж за те, що восени,
сумного, млистого поранку,
я раз невчасно завела
собі веснянку.

В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Ой палка ти була, моя пісне!
Як тебе почала я співати,
В мене очі горіли, мов жар,
І зайнявся у грудях пожар.
Хтіла я тебе в серці сховати,
Та було моє серденько тісне,
Ой палка ти була, моя пісне!

А би я 00:00 Пречистії зорі 04:01 Колискова 07:15 У тумані 11:06 Стояла я і слухала весну 16:00 Ніч урочиста 19:39 Дні без сонця 24:22 Нічка тиха і темна була 29:01 Я не кохаю тебе 32:47 Не жаль мені 37:37

Зорi, очi весняної ночi!
Зорi, темряви погляди яснi!
То лагiднi, як очi дiвочi,
То палкiї, мов свiтла прекраснi.

Драматична поема

(з часів першого полону вавілонського)

I

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,
в душі цвітуть якісь квітки урочі,
в душі квітки і зорі золотії,
а на устах слова, але не тії,
усе не ті, що мріються мені,
коли вночі лежу я у півсні.
Либонь, тих слів немає в жодній мові,
та цілий світ живе у кожнім слова,
і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,
та вголос слів тих вимовить не вмію…

Козак умирає, дівчинонька плаче:
“Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!”
– Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,
Буде з тебе на могилі хороша калина.

Моя люба зоря ронить в серце мені,
Наче сльози, проміння тремтяче,

Рвуть серденько моє ті проміння страшні.
Ох, чого моя зіронька плаче!

Довго я не хотіла коритись весні,
Не хотіла її вислухати,
Тії речі лагідні, знадні, чарівні
Я боялась до серця приймати.

На весіллі бринять чарочки, –
Хай здорові живуть молодята!
Хай живуть, як в гніздечку пташки,
Хай кохаються, мов голуб’ята!

О, знаю я, багато ще промчить
Злих хуртовин над головою в мене,
Багато ще надій із серця облетить,
Немов од вихру листячко зелене.

Далі, все далі! он латані ниви,
Наче плахти, навкруги розляглись;
Потім укрили все хмари ті сиві
Душного диму, з очей скрився ліс,

Знов весна, і знов надії
В серці хворім оживають,
Знов мене колишуть мрії,
Сни про щастя навівають.

Драма
Д І Я Ч І:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель — слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес батько
Донна Мерседес / і мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон — грандеса.
Маріквіта — покоївка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гості, слуги.

Музей «Лесина вітальня» розташований у Луцьку за адресою вул. Драгоманова, 23, у двоповерховій кам’яниці кінця XVIII століття, неподалік костелу Св. Петра та Павла. Це місце, де в 1890—1891 роках проживала Леся Українка разом із родиною.

В небі місяць зіходить смутний,
Поміж хмарами вид свій ховає,
Його промінь червоний, сумний
Поза хмарами світить-палає.

Екбаль-гáнем лежить на ліжку в подружній кімнаті. Отак одягнена одсвятно, як завжди, серед білого дня — лежить.

(Драматична поема)

І
Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.
Міріам, “одержима духом”, в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не па берог, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.

* * *

Зорі, очі весняної ночі!
Зорі, темряви погляди ясні!
То лагідні, як очі дівочі,
То палкії, мов світла прекрасні.

Було колись в одній країні:
сумний поет в сумній хатині
рядами думи шикував;
вони й “рівнялись”,
мов піхота, аж тут співця взяла охота –
і він їм крила подавав.

Великеє місто. Будинки високі,
Людей тих – без ліку!
Веселую чутно музику.
Розходяться людськії лави широкі,
Скрізь видно ту юрбу велику.