Біополімери — це високомолекулярні природні органічні сполуки, які синтезуються живими організмами та становлять структурну і функціональну основу клітин. Вони складаються з великої кількості повторюваних структурних одиниць — мономерів, з’єднаних між собою ковалентними зв’язками у довгі макромолекулярні ланцюги. Біополімери виконують ключові функції в життєдіяльності організмів: зберігання генетичної інформації, каталіз біохімічних реакцій, формування клітинних структур і забезпечення енергетичних процесів.

Редагування геному — це набір методів, що дозволяють цільово змінювати ДНК організму, змінюючи або видаляючи конкретні гени, або додаючи нові. Цей процес використовується в біотехнології, медицині, сільському господарстві та наукових дослідженнях.

NAD+ — це один із найважливіших коферментів живих клітин, який бере участь у тисячах біохімічних реакцій. NAD+ відіграє ключову роль у клітинному диханні, виробництві енергії, репарації ДНК, регуляції метаболізму та процесах старіння. Його рівень у тканинах знижується з віком, що пов’язують із віковими змінами організму та розвитком багатьох захворювань.

Гормони — це біологічно активні хімічні сигнальні молекули, що виробляються ендокринними залозами і забезпечують регуляцію функцій організму через кров або локальні сигнальні системи. Вони діють у дуже низьких концентраціях і координують ріст, метаболізм, репродукцію, стресові реакції та підтримку гомеостазу.

Біохімічне середовище — це багаторівнева система води, іонів, органічних і неорганічних речовин, метаболітів і сигнальних молекул, яка забезпечує життєдіяльність клітин, регулює їхній ріст, метаболізм і функціонування.

Оновлення біохімічного середовища — це безперервна зміна складу речовин навколо клітин (іонів, метаболітів, гормонів, факторів росту та сигнальних молекул), яка визначає їхній метаболізм, експресію генів і функціональний стан.

Яманака-фактори (OCT4, SOX2, KLF4, c-MYC — OSKM) — це транскрипційні фактори, які здатні перепрограмовувати зрілі соматичні клітини в індуковані плюрипотентні стовбурові клітини (iPSC), що мають властивості ембріональних стовбурових клітин.

Епігенетика — це область біології, що вивчає спадкові зміни активності генів, які не пов’язані зі змінами нуклеотидної послідовності ДНК. Епігенетичне програмування — це процес формування стійких епігенетичних міток у клітинах під час розвитку організму або під впливом середовища, що визначає, які гени будуть активні, а які — пригнічені.

Лекція з основ молекулярної біології, включаючи біополімери, для студентів 4 курсу ХНПУ ім. Г.С. Сковороди.

Дистанційне заняття у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, викладач — проф. Д.В. Леонтьєв.

Реплікація ДНК — це процес подвоєння генетичного матеріалу клітини, який забезпечує точне передавання генетичної інформації від однієї клітини до дочірніх під час клітинного поділу. Вона є фундаментальною для життя, росту організмів і передачі спадковості.

Апоптоз — це програмована клітинна смерть, яка забезпечує контроль розвитку, гомеостаз тканин та видалення пошкоджених або потенційно небезпечних клітин. На відміну від некрозу, апоптоз відбувається організовано, без запальної реакції, і є ключовим процесом у нормальному розвитку та захисті організму від патологій, таких як рак або аутоімунні захворювання.

BioBrick — це стандартизований формат біологічних частин ДНК, який використовується в синтетичній біології для проєктування, збирання та модифікації генетичних конструкцій. Він дозволяє створювати «біологічні системи як конструктор», де окремі генетичні елементи можуть комбінуватися за уніфікованими правилами.

Геном – в термінах молекулярної біології і генетики – сума генетичного матеріалу організму.

Складається з ДНК (РНК у ретровірусів). Включає в себе гени (кодуючі регіони) і некодуючу ДНК, а також, мітохондріальну і хлоропластну (у рослин) ДНК.

Локу́с (від лат. locus — «місце») у генетиці — це фіксована фізична позиція на хромосомі, де знаходиться певний ген, варіант послідовності ДНК або генетичний маркер.

ДНК (дезоксирибонуклеїнова кислота) — універсальний носій спадкової інформації в живих організмах, що визначає будову, функціонування, розвиток і відтворення клітин. У ХХ–ХХІ століттях вивчення структури, функцій і регуляції ДНК стало основою молекулярної біології, генетики та персоналізованої медицини. Особливого значення набули клінічні застосування аналізу ДНК і дослідження епігенетики — механізмів регуляції активності генів без зміни нуклеотидної послідовності.

Хіральність — це фундаментальна властивість об’єктів (молекул, кристалів, математичних структур і навіть фізичних полів), за якої вони не збігаються зі своїм дзеркальним відображенням. Найвідоміший прояв хіральності — у стереохімії, де «лівосторонні» та «правосторонні» молекули можуть мати однаковий склад, але різні властивості в біологічних системах.