На Володимирській гірці того ранку трапилося диво, яке ніхто не зміг би пояснити, навіть коли б усе місто зібралося разом. Сонце піднялося так низько, що його проміння торкалося самої землі, і на кожній сходинці, на кожній лаві з’явилися крихітні золоті тіні людей, яких уже не було серед живих. Вони сміялися і говорили, і здавалось, що навіть старі каштани нахилялися, щоб краще почути їхні слова.

Володимирська гірка того дня вирішила говорити. Місто, яке зазвичай мовчало за туманом та шумом річки, зібрало всі свої голоси й видихнуло їх через схили, дерева і кам’яні сходи. Дніпро плескав у своїх берегах, неначе погоджуючись, а старі ліхтарі тремтіли, мов серця, що пам’ятають любов усіх, хто коли-небудь проходив повз.

Володимирська гірка була як старий роман, розгорнутий на схилах Києва, де час, здавалося, забував про себе. Там, серед дерев, що шепотіли таємниці століть, стояли лави, на яких люди залишали свої найпотаємніші мрії, і які, за словами старих перехожих, могли виконатися лише тоді, коли сонце зійде у точці, яку ніхто ніколи не помічав.