Навколо Шостки ліси здаються старшими за будь-які карти та документи, ніби вони пам’ятають навіть те, чого люди не можуть пригадати. Дерева ростуть так тісно, що світло пробивається крізь їхні крони рідко й обережно, як гість, який боїться потривожити спокій лісу. Під їхніми гілками земля пахне хвоєю, сирістю й невидимими історіями, які колись залишили тут мандрівники й тварини, що вже забули свої імена.