На півночі є місця, де люди пішли, але їхня відсутність залишилася.
Там не буває справжньої порожнечі.
Лише довге очікування.
Покинуте селище Козли стояло серед лісів так, ніби його не залишили мешканці, а сам ліс одного дня вирішив забрати його собі. Дахи будинків провалювалися під снігом, вікна чорніли, мов вибиті зуби, а старі стовпи вздовж дороги все ще тримали дроти, якими вже ніхто не передавав ні світло, ні голоси.
Але найдивнішим була залізниця.
Буреполомська вузькоколійка.
Її давно мали розібрати.
Так казали люди.
Так показували карти.
Так стверджував здоровий глузд.
Але взимку, коли сутінки приходили раніше, ніж зазвичай, у лісі можна було почути потяг.
Повільний.
Важкий.
Невжежений.
Він ішов там, де рейок уже не було.
Я прийшов до Козлів у січні.
Мороз стояв такий, що дерева тріскалися вночі, наче хтось ламав великі кістки. Сніг лежав на коліях, які зникали під мохом і чагарниками, але дві іржаві рейки все ще тягнулися вперед між соснами.
Наче чекали.
На старій станції висіла табличка.
Фарба майже стерлася.
Але назву можна було прочитати.
«Козли».
Під нею хтось написав олівцем:
«Не сідайте після останньої зупинки».
Я посміхнувся.
Усі покинуті місця мають свої дурні легенди.
Я зайшов у будівлю вокзалу.
Всередині було холодно.
Надто холодно.
Такого холоду не буває в зачинених приміщеннях.
Він був схожий на холод відкритого поля.
На лавці лежав старий розклад руху.
Папір був жовтий.
Дати стерті.
Але один рядок залишався чітким:
«Потяг № 4. Козли — Буреполом. Час відправлення: після заходу сонця».
Жодного року.
Жодного дня.
Лише час.
Я почув свист.
Десь далеко.
За лісом.
Звук був тихий, але від нього задрижали шибки.
Я вийшов назовні.
Між деревами з’явилося світло.
Жовте.
Старе.
Таке світло буває лише у вагонних вікнах.
Потяг повільно наближався.
Без диму.
Без шуму двигуна.
Просто ковзав між соснами.
Рейки під ним були вкриті снігом.
Я бачив це ясно.
Потяг ішов там, де не мав іти.
Він зупинився біля станції.
Двері першого вагона відчинилися.
Ніхто не вийшов.
Але зсередини долинув голос:
— Запізнилися.
Я не відповів.
Голос повторив:
— Ми чекали довше.
У вікні вагона я побачив людей.
Вони сиділи нерухомо.
Чоловіки.
Жінки.
Діти.
Усі дивилися вперед.
Ніби боялися пропустити свою зупинку.
Я відійшов.
Тоді один пасажир повільно повернув голову.
Його обличчя було знайомим.
Не тому, що я його знав.
А тому, що бачив його раніше.
На старій фотографії селища.
На знімку, який висів у місцевому музеї.
Чоловік, який помер десятки років тому.
Він дивився прямо на мене.
І підняв руку.
Не вітаючись.
Попереджаючи.
Я побіг у ліс.
Позаду не було ані свистка, ані шуму потяга.
Лише один звук.
Стук коліс.
Тук.
Тук.
Тук.
Він не віддалявся.
Він ішов поруч.
Між деревами.
Уранці мене знайшли біля дороги.
Я не пам’ятав, як вийшов.
Лише помітив одну дивну річ.
У кишені моєї куртки лежав квиток.
Старий паперовий квиток вузькоколійки.
Станція відправлення:
Козли.
Станція призначення:
Козли.
А дата була завтрашня.
Відтоді я не боюся покинутих сіл.
Я боюся інших місць.
Тих, де люди пішли.
А дороги залишилися.
Бо іноді залізниця будується не для того, щоб кудись їхати.
Іноді вона потрібна, щоб хтось міг повернутися.
Навіть якщо повертатися вже нікому.