Взимку болота не помирають. Вони лише прикидаються землею.
Сніг накриває купини рівною білою ковдрою, вода затягується тонким льодом, очерет завмирає без найменшого руху. Здається, ніби все заснуло до весни.
Саме тоді болото стає найнебезпечнішим.
Я прийшов туди перед світанком. Карта показувала вузьку стежку через ліс, потім дерев’яний настил і невеликий острівець посеред трясовини. Узимку все мало бути просто.
Карта закінчилася раніше, ніж болото.
Настил був.
Але дошки лежали не на воді.
Вони лежали на чорній порожнечі.
Між ними не було видно ні льоду, ні мулу.
Лише темрява, така глибока, що ліхтар не знаходив дна.
Я ступив на першу дошку.
Вона була теплою.
На другій почув тихий плескіт.
Під льодом щось ішло поруч.
Повільно.
Не наздоганяючи.
Не відстаючи.
Наче чекало, коли я сам зупинюся.
За кілька хвилин я озирнувся.
Ліс зник.
Позаду було таке саме болото, як попереду.
Без слідів.
Без дерев.
Без дороги.
Лише нескінченний білий простір, посеред якого тягнувся вузький дерев’яний місток.
Я пішов швидше.
І тоді помітив, що дошки переді мною вологі.
На кожній залишався слід босої ноги.
Він з’являвся просто на моїх очах.
Наче хтось невидимий ішов попереду.
Я не чув кроків.
Лише звук мокрої шкіри по старому дереву.
Плеск.
Крок.
Плеск.
Крок.
Потім цей звук припинився.
Настала така тиша, що я почув, як під льодом хтось дуже повільно вдихає.
Не один.
Багато.
Болото дихало.
Поверхня снігу почала ледь помітно здійматися й опускатися.
У такт.
Я опустив погляд.
І зрозумів, що стою не на настилі.
Дошки плавно гойдалися.
Наче лежали не на палях.
А на чомусь великому.
Чомусь живому.
Попереду виднівся старий вказівник.
На ньому ще можна було прочитати кілька стертих літер.
«… НЕ КЛИЧТЕ…»
Решту часу стерла волога.
Тоді мене покликали.
Не по імені.
Голос промовив те слово, яким мене ніколи ніхто не називав, але від нього стислося серце, наче я чув його ще до свого народження.
Він лунав з-під льоду.
Я не відповів.
Голос повторився.
Ближче.
Потім ще раз.
Вже за моєю спиною.
Я не обернувся.
Лише побачив, як на снігу поруч із моїми ногами з’явилася тінь.
Вона не була схожа на людську.
Вона була схожа на коріння дерева.
Довгі чорні відростки повільно тягнулися до мене, ніби хотіли не схопити, а обережно запам’ятати форму моїх ніг.
Я кинувся бігти.
Настил не закінчувався.
Біг перетворився на години.
Мороз не слабшав.
Небо не світлішало.
Здавалося, я біжу крізь місце, де час уже втопився.
І раптом попереду з’явився берег.
Я впав у сніг.
Обернувся.
Позаду був звичайний зимовий ліс.
Жодного болота.
Жодного настилу.
Лише сосни.
Рятувальники сказали, що знайшли мене за двісті метрів від дороги.
Я не сперечався.
Лише мовчки витрусив із чобіт чорний торф.
Він був теплий.
Минуло багато років.
Іноді серед ночі мене будить дивний звук.
Наче хтось босими ногами дуже повільно йде дерев’яним настилом.
Не до будинку.
Не від будинку.
А навколо нього.
Коло за колом.
Терпляче.
Наче знає: одного разу я все ж відповім на поклик.
І тоді зима над Баєвим болотом закінчиться.
Але не для мене.