Перше з’єднання — це перший проблиск. Перший збій у звичайному сприйнятті. Дзвінок, який випадає з усіх шаблонів. Людина ще не знає, як реагувати. Але вже не може не слухати.
Той, ким ти міг стати. Але не став. Поки що.
[01:04:47]
Вхідний дзвінок. Номер: невідомий. Джерело: невстановлено.
Ти не планував відповідати. Просто інстинкт.
Ти натиснув: “Прийняти”.
І тут же з’явився голос, у якому було щось… дивно знайоме.
ГОЛОС:
– Привіт.
– Нарешті ти підняв слухавку.
ТИ:
– Хто це?
– Звідки ти мене знаєш?
ГОЛОС:
– Я — не той, хто тебе знає. Я той, ким ти міг бути.
– Ти втратив мене. Але я все ще пам’ятаю тебе.
– Ми один одного не забули. Просто нас розділило рішення.
ТИ:
– Якесь конкретне рішення?
ГОЛОС:
– Було кілька.
– Одного разу ти не сказав.
– Іншого — здався.
– Потім — повірив, що не зможеш.
– І щоразу я відходив на крок далі.
– Але я ще існую. Бо ти пам’ятаєш мене у вигляді відчуття, що щось не так.
– Я — твоя відсутність. Але я говорю.
Тобі хотілося покласти слухавку. Але в голосі було щось, що не дозволяло.
Щось з тебе самого. Але не звідси.
ТИ:
– Що ти хочеш від мене?
ГОЛОС:
– Нічого.
– Просто, щоб ти знав: я не зник.
– Я досі в полі можливого.
– Мене не буде завтра. Але якщо ти згадаєш мене сьогодні — я наближуся.
– Ще є двері.
[Пауза. Потім голос ніби відходить, стає шепотом.]
ГОЛОС:
– Колись ти мріяв так сильно, що це могло змінити реальність.
– Колись ти вірив настільки глибоко, що Всесвіт відступав.
– Де це зараз?
ТИ:
– Я… не знаю.
ГОЛОС:
– Я знаю.
– Ти просто зупинився слухати.
– Але ти знову на лінії.
– Це значить, що все ще можна.
[Зв’язок переривається. Але перед тим, як обірватися повністю, чутно останнє речення.]
ГОЛОС (далеко, майже як згадка):
– Якщо згадаєш мене — я повернусь.
– Не як голос.
– А як дія, яку ти все-таки наважишся зробити.
З’єднання втрачено.
Ти знову на самоті. Але не зовсім.
Є ще той, хто міг би стати тобою. І він вже дзвонив.
Марко Марсельський. Телефон Часу