Другий дзвінок — це вже не просто розмова. Це відлуння відсутності тебе самого. Світ, який відбувся без твого вибору, без твоєї присутності.
І чомусь він все одно телефонує.
Світ, у якому тебе не було.
[03:19:12]
Вхідний дзвінок. Джерело: незареєстрований простір. Номер: [0].
Ти не чув звуку.
Просто — різкий спалах холоду.
Тремтіння.
І… порожнеча. Але в цій порожнечі було щось живе.
Голос з’явився не ззовні.
А всередині голови.
Ти не міг зрозуміти, чий він. Але він не був ворожий. Просто чужий. Як повітря, в яке ти ніколи не вдихав.
ГОЛОС (мовчазний, наче думка без мови):
– Цей дзвінок із місця, де ти ніколи не з’явився.
– Ми знаємо, ким ти міг бути.
– Ми знаємо, що ти не прийшов.
ТИ:
– Куди?
ГОЛОС:
– У себе.
– У простір, який був відкритий під тебе.
– Але залишився порожнім.
– Це не покарання.
– Просто… ти не відкрив двері.
ТИ:
– Чому я чую це зараз?
ГОЛОС:
– Бо контекст тріснув.
– Бо в тобі виникло питання: “А що, як…?”
– І цього вистачило, щоб нас з’єднати.
– Порожнеча завжди чекає. Бо вона — варіант.
[Стає трохи світліше. Простір починає малюватися: обриси міста без тебе. Вулиці, по яких ти ніколи не ходив. Люди, яких ти ніколи не зустрів. Книги, які не були написані. Дії, які не відбулись.]
ГОЛОС:
– Подивись.
– Це все, що могло народитися через тебе.
– Але не народилося.
– Не з вини. Просто — не встигло.
ТИ (тихо):
– Чи є ще шанс?
ГОЛОС:
– Є, якщо ти зможеш витримати біль невідбутих варіантів.
– Якщо ти зможеш увійти в них — не щоб жити в них,
а щоб витягнути їх із тіні.
– Порожнеча — не кінець. Це склад пам’яті про тебе, якого не було.
[Голос починає відходити. Але він лишає після себе текст, як ніби сам простір на секунду записав фразу на твоїй свідомості.]
ГОЛОС (останнє):
– Якщо колись настане мить,
де ти не знатимеш, що робити —
зроби крок у порожнечу.
Не щоб зникнути.
А щоб стати тим, хто міг би.
З’єднання завершено.
Тиша повертається. Але тепер вона інша. Вона знає твоє ім’я.
І ти теж починаєш згадувати, ким ти не став.