Багачеве — місто у Звенигородському районі Черкаської області, адміністративний центр Багачевської міської територіальної громади. Місто лежить на річці Шполці, притоці Гнилого Тікичу, приблизно за 110 км на південний захід від Черкас. Його сучасна історія почалася не з давнього села, а майже буквально з чистого поля — з повоєнного освоєння Юрківського буровугільного родовища. Спочатку це було робітниче поселення Шахтинське, 1949 року воно стало Ватутіним, а 1952-го — містом. У вересні 2024 року Верховна Рада України перейменувала Ватутіне на Багачеве, повернувши місту назву, пов’язану з давнішою місцевою топонімікою та залізничною станцією.
Багачеве — місто молоде, але його біографія вміщує кілька дуже українських сюжетів: повоєнну відбудову, індустріалізацію, буре вугілля, залізницю, радянську пам’ять, занепад шахтарської економіки, декомунізацію і пошук назви, яка не була б прив’язана до чужого політичного міфу. Це місто, де історія не лежить шарами в землі — вона стоїть просто вздовж дороги, у назвах станцій, у колишніх кар’єрах, у плануванні кварталів і в тому, як мешканці звикають називати свій дім знову.
Географія
Багачеве розташоване в центральній частині Черкащини, у межах історичного Правобережжя. Місто лежить у долині Шполки, яка далі належить до басейну Гнилого Тікичу та Південного Бугу. Площа міста становить близько 14 км² за даними Енциклопедії Сучасної України.
Це не той ландшафт, який Україна продає туристові на листівках. Тут немає високих гір, драматичних скель чи широкої річки. Є хвилястий лісостеп, поля, невеликі водотоки, дороги й залізниця. Природа не прагне бути пам’яткою. Вона просто лежить навколо міста — така сама спокійна й родюча, як більша частина Черкащини.
І все ж промислове минуле Багачевого змінило цей ландшафт. Там, де колись видобували буре вугілля відкритим способом, залишилися кар’єрні западини та водойми. Частина затоплених виробок із часом перетворилася на місця відпочинку. Колишній промисловий простір таким чином почав повертатися природі — не зовсім природним шляхом, але досить переконливо.
Походження назви Багачеве
Сучасна назва має давніше місцеве коріння, ніж може здатися.
У матеріалах Верховної Ради зазначено, що Інститут української мови НАН України вбачав опору для назви «Багачеве» в місцевому топоніміконі. У Звенигородському районі існує населений пункт Багачівка, який уперше згадується 1546 року. Український інститут національної пам’яті підтримав перейменування як відновлення автентичної топоніміки.
Краєзнавці пропонували кілька пояснень походження споріднених назв. За однією версією, Багачеве пов’язане з назвою урочища, багатого на рослинний і тваринний світ. За іншими — з давніми назвами Багачівка, Багатирів Ріг або з прізвищем чи прізвиськом першого поселенця. Ці версії не слід подавати як одну безсумнівно встановлену етимологію: місцева топоніміка має кілька конкуруючих пояснень.
Найважливіше тут інше: назва не була вигадана у 2024 році. Вона існувала в регіональному топонімічному просторі раніше, а особливо важливим її носієм стала залізнична станція Багачеве.
Залізнична станція
Залізниця з’явилася тут раніше за місто в його сучасному вигляді.
Станція Багачеве була відкрита ще 1931 року, тобто приблизно за півтора десятиліття до заснування робітничого поселення. Вона стала транспортним вузлом, пов’язаним із напрямками Цвіткове—Христинівка та Багачеве—Дашуківка.
Це важлива деталь історії міста. Багачеве не виникло в географічній порожнечі. Коли в 1940-х роках радянська держава почала будувати тут новий промисловий центр, залізниця вже була присутня. Вона була готовою артерією для того, що мало з’явитися: людей, обладнання, вугілля, будівельних матеріалів, готової продукції.
У промисловій історії Східної та Центральної України залізниця часто була першою ознакою майбутнього міста. Тут вона стала своєрідною передмовою до Багачевого.
Юрківське буровугільне родовище
Причиною появи міста було буре вугілля.
Поблизу села Юрківка ще до Другої світової війни розробляли буровугільне родовище. Війна перервала видобуток, шахти були зруйновані. Після 1945 року розпочалося повторне освоєння родовища, геологічні розвідки та будівництво нових виробничих об’єктів. Навесні 1947 року була введена в дію нова шахта, а поруч виникло робітниче поселення Шахтинське.
Буре вугілля відрізняється від високоякісного кам’яного: воно має більшу вологість і нижчу теплотворність, але в умовах повоєнної енергетичної економіки його значення було значним. Держава шукала місцеві джерела палива, і Юрківське родовище стало одним із таких ресурсів.
Місто тому народилося не з давньої торгівлі, не навколо монастиря чи замку. Його першою причиною була геологія.
Шахтинське
Початковою назвою поселення було Шахтинське.
Назва була майже функціональною: вона повідомляла, для чого існує поселення. Тут були шахта, робітники, будівельники, залізниця і майбутня промислова інфраструктура.
Перші мешканці прибували з різних місць. Серед них були будівельники, демобілізовані військові, шахтарі, спеціалісти, яких спрямовували на нові підприємства. У післявоєнній Україні це був типовий спосіб створення промислового населеного пункту: спочатку приїздили люди, потім з’являлися бараки й гуртожитки, дорога, електростанція, школа, магазин — і тільки після цього місце починало називатися містом.
У Багачевому цей процес був особливо помітний, бо місто практично не успадкувало старої сільської забудови на своїй території. Як зазначав сучасний міський краєзнавець, воно фактично будувалося на території, де не існувало давнього села, до якого можна було б просто приєднати нове поселення.
Ватутіне
У 1949 році Шахтинське перейменували на Ватутіне — на честь радянського генерала Миколи Ватутіна. Того ж року населений пункт отримав статус селища міського типу. У 1952 році Ватутіне стало містом.
Так місто отримало ім’я, яке залишалося з ним майже 75 років.
Микола Ватутін був радянським воєначальником, командувачем фронтів Червоної армії у Другій світовій війні. У 1944 році його війська брали участь у боях за територію Правобережної України, зокрема в Корсунь-Шевченківській операції. Саме ця роль стала частиною радянського пояснення його присутності в топоніміці Черкащини.
Але в українській історичній перспективі ім’я Ватутіна стало проблемним. Він був представником радянської військово-політичної системи, а назви, присвячені діячам радянської влади та армії, після 2014 року дедалі виразніше розглядалися в Україні як частина імперської та тоталітарної спадщини.
Місто шахтарів
У 1950–1970-х роках Ватутіне було містом, яке справді мало право називати себе шахтарським.
Енциклопедія Сучасної України зазначає, що воно розвивалося як промисловий центр із підприємствами, пов’язаними з бурим вугіллям, гранітом, каоліном, брикетним виробництвом та вогнетривкими матеріалами.
У 1960-х роках місто швидко зростало. Джерела описують цілу систему промислових підприємств: завод вогнетривких матеріалів, завод залізобетонних виробів, деревообробне й асфальтове виробництва, м’ясокомбінат, хлібокомбінат, ремонтні підприємства та транспортні служби. Працювали лікарня, школи, професійне училище, бібліотеки, заклади торгівлі та громадського харчування.
Це вже не було просто шахтарське селище.
Місто виробило власну соціальну екосистему: шахта годувала сім’ю, завод давав роботу іншій сім’ї, залізниця забезпечувала транспорт, школа готувала дітей до тих самих професій, а магазин, лікарня, клуб і стадіон створювали те, що називають міським життям.
Буровугільний гігант
Однією з найцікавіших сторінок промислової історії Багачевого була технологія відкритого видобутку.
Для розробки родовища використовували великий транспортно-відвальний міст довжиною близько 300 метрів із вбудованим роторним екскаватором. Обладнання було трофейним, німецького походження, і потрапило до повоєнної радянської промисловості як репараційна спадщина Другої світової війни.
У цьому є дивний історичний круг: місто, створене радянською державою для повоєнного будівництва, використовувало техніку переможеної Німеччини для видобування палива, необхідного радянській промисловості.
Техніка такого масштабу визначала не лише виробництво, а й краєвид. Відвали, кар’єри, конвеєри та великі машини перетворювали сільськогосподарський ландшафт на індустріальний.
Професійна освіта
Зростання промисловості потребувало власних кадрів.
У 1967 році в місті відкрили професійно-технічне училище № 2, яке готувало, зокрема, будівельників. Паралельно діяли освітні установи, пов’язані з гірничими професіями.
Для радянського міста це було принципово. Освіта не просто давала загальні знання — вона була частиною виробничого конвеєра. Хлопець міг закінчити школу, піти в училище, отримати професію, влаштуватися на підприємство і залишитися там на десятиліття. Дівчина могла працювати в медицині, торгівлі, освіті або на одному з підприємств.
Так створювалися професійні династії.
Населення
Багачеве належить до міст Черкащини, які пережили спочатку швидке зростання, а потім поступове скорочення населення.
За даними Енциклопедії Сучасної України, у 1989 році тут проживало приблизно 20,5 тис. людей, а за переписом 2001 року — 20 156. Показник 2001 року становив 98,3% від рівня 1989-го, тобто демографічний спад на той момент уже почався, хоча ще не був драматичним.
Оцінка Державної служби статистики України на 1 січня 2022 року становила 15 763 особи.
Отже, за приблизно три десятиліття місто втратило понад чверть населення від рівня кінця радянського періоду.
За цим числом стоїть знайомий для багатьох українських промислових міст сюжет: молоді люди їдуть навчатися й не повертаються, старі підприємства скорочуються, частина професій зникає, народжуваність падає, а місто поступово стає старшим.
Українці та міська ідентичність
За переписом 2001 року населення Ватутіного було переважно українським.
Це важливо для розуміння міста. Його радянська архітектура, назва Ватутіне, російськомовне промислове середовище й біографії людей, які приїхали сюди з різних частин СРСР, не перетворювали місто на «російське».
Багачеве — українське місто Черкащини, яке пережило радянську індустріалізацію.
Ці дві речі не суперечать одна одній.
У цьому й полягає одна з особливостей українського міського досвіду XX століття: радянська модернізація не стерла місцеву географію, а наклалася на неї. Старі села, урочища, річки, станції та дороги продовжували жити поруч із новими заводами й назвами.
Звенигородський край
Багачеве історично пов’язане зі Звенигородщиною — одним із культурно насичених районів центральної України.
Це земля, яка асоціюється з Тарасом Шевченком, селами Шевченкового краю, козацькою та селянською історією, українським визвольним рухом і багатою народною культурою.
Саме на цьому тлі промислове Багачеве виглядає дещо незвично.
Воно молодше за навколишні села на століття й більше. Його історія не починається з козацької сотні, ярмарку чи церкви. Вона починається з екскаватора, залізничної колії й шахти.
Але географія робить їх сусідами. За кілька кілометрів від міських кварталів існує інша Україна — сільська, давніша, з полями, садами, ставками й топонімами, яким іноді кілька століть.
Саме ця близькість допомагає зрозуміти нову назву міста: Багачеве повертає його не в радянське минуле, а в ширший місцевий топонімічний простір.
Радянська міська архітектура
Багачеве — типовий приклад повоєнного планового міста.
Його центральні квартали формувалися вже після війни, коли радянська архітектура виробила власну мову: широкі вулиці, прямокутні квартали, багатоквартирні будинки, громадські споруди, площі, зелені зони.
У місті немає середньовічного центру, який би диктував планування. Натомість його центр створювала держава.
Це відчувається й сьогодні. У старій частині міста можна побачити той особливий масштаб радянського робітничого поселення, де простору часто більше, ніж очікуєш від міста з населенням у 15–16 тисяч. Дерева виросли над будинками, двори стали тихішими, а колишній промисловий ритм зменшився.
Міський простір таким чином зберігає пам’ять про населення, якого вже немає.
Кар’єри та вода
Після завершення видобутку бурого вугілля промисловий ландшафт почав змінюватися.
Кар’єри заповнювалися водою, і деякі з них стали місцями відпочинку.
Для людини, яка не знає історії міста, така водойма може виглядати цілком природною. Але в Багачевому вода іноді є пам’ятником промисловості, хоча ніхто не поставив біля неї таблички.
Це характерна особливість постіндустріального ландшафту: природа повертається на місце колишньої роботи. Там, де людина колись знімала ґрунт, вода тепер відбиває небо.
Занепад шахтарської економіки
Як і багато інших українських промислових міст, Багачеве зазнало важкого переходу від радянської економіки до незалежної України.
Буре вугілля поступово втрачало економічне значення. Старі підприємства скорочувалися або закривалися. Частина промислової інфраструктури втрачала своє призначення.
Колись місто було створене для видобутку палива. Коли паливо перестало бути його економічним центром, постало питання: що робить місто містом, якщо головна причина його існування більше не працює?
Відповідь виявилася типовою для України: місто почало жити далі за інерцією, використовуючи школи, лікарні, торгівлю, транспорт, невеликі підприємства, бюджетну сферу та приватний бізнес.
Це не такий ефектний процес, як відкриття шахти. Але саме так виживає більшість малих міст.
Багачеве після 1991 року
Після проголошення незалежності України місто зберегло статус міста Черкаської області.
Його історія поступово відійшла від великої промислової політики. Якщо у 1960-х роках майбутнє здавалося майже механічно зрозумілим — більше вугілля, більше підприємств, більше житла, більше людей, — то в незалежній Україні майбутнє стало менш визначеним.
Замість одного великого роботодавця виникло багато менших економічних залежностей.
Це змінило міську психологію.
Шахтарське місто знає, де знаходиться його центр: там, де заводська прохідна. Постіндустріальне місто мусить шукати центр заново — у школі, лікарні, магазині, адміністрації, вокзалі, приватній фірмі, кафе або просто у звичці людей залишатися.
Ватутінська міська громада
Після адміністративно-територіальної реформи Багачеве стало центром Багачевської міської територіальної громади у складі Звенигородського району.
До перейменування громада називалася Ватутінською. Після зміни назви міста було перейменовано й міську раду. Черкаська ОВА повідомляла, що Ватутінська міська рада стала Багачевською міською радою, а згодом було перейменовано і територіальну громаду.
Таким чином, перейменування виявилося не косметичною зміною напису на дорожньому знаку. Воно поступово змінило адміністративну мову всієї громади: міську раду, виконавчий комітет, освітні установи, офіційні документи та місцеві організації.
Перейменування 2024 року
Питання перейменування Ватутіного виникло задовго до остаточного рішення.
У травні 2023 року Черкаська обласна рада підтримала клопотання про перейменування міста на Багачеве. Перед цим відбувалися громадські обговорення, а питання вивчали Український інститут національної пам’яті, Інститут історії України НАН України та фахівці з географічних назв.
Комітет Верховної Ради з питань організації державної влади підтримав перейменування у вересні 2023 року.
Зрештою 19 вересня 2024 року Верховна Рада ухвалила постанову № 3984-IX, якою місто Ватутіне Звенигородського району було перейменовано на місто Багачеве. Постанова набрала чинності 26 вересня 2024 року.
Тому правильніше говорити, що рішення було прийняте 19 вересня, а юридично чинним стало 26 вересня 2024 року.
Чому саме Багачеве
Вибір нової назви не був випадковим.
За матеріалами парламентського комітету, місцеві мешканці подавали пропозиції щодо нової назви, і Багачеве отримало найбільшу підтримку. Комітет також зазначав, що Інститут української мови НАН України бачить у назві опору в місцевій топоніміці, а УІНП підтримує її як відновлення автентичного українського культурного простору.
Особливо важливо, що назва вже була присутня в місцевій географії через залізничну станцію Багачеве, яка існувала до появи міста.
Таким чином, перейменування не створило новий топонім. Воно зробило старий топонім назвою міста.
Деколонізація
Перейменування Багачевого відбулося в рамках ширшої української політики деколонізації топонімії.
Постанова Верховної Ради № 3984-IX прямо посилається на закон України про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики і деколонізацію топонімії. У Черкаській області в межах тієї самої постанови було перейменовано ще низку населених пунктів.
У випадку Багачевого процес мав особливу символіку. Місто не отримало назву на честь іншого політика чи військового діяча. Натомість воно повернулося до назви, що походить із місцевого топонімічного середовища.
Це відрізняє Багачеве від багатьох радянських перейменувань: нова назва дивиться не на Москву, Київ чи великий державний міф, а на власний ландшафт.
Український вимір
У випадку Багачевого український контекст особливо виразний саме через контраст.
Місто виникло в радянську добу, було назване на честь радянського генерала, його промисловість будувалася за союзною моделлю, а населення формувалося в умовах масової радянської мобільності.
Але після 1991 року це місто стало частиною незалежної України.
Його географія залишилася черкаською. Його річка залишилася Шполкою. Навколишні села залишилися українськими селами. Шевченківський край починається не за кордоном — він починається навколо.
Тому перейменування 2024 року можна розглядати не як спробу стерти радянську історію, а як спробу змінити співвідношення між історією міста і його публічною пам’яттю.
Вугілля ніхто не повертає в землю. Шахту ніхто не будує заново. Але назва може бути іншою.
Освіта, медицина та повсякденне життя
За радянського періоду Багачеве-Ватутіне мало розвинену для свого розміру соціальну інфраструктуру. У 1960-х роках тут діяли кілька шкіл, лікарня на 150 ліжок, протитуберкульозний диспансер, санітарно-епідеміологічна служба, медпункти, професійне училище, музична школа та мережа магазинів, кафе й їдалень.
Такі цифри сьогодні можуть здаватися сухими, але за ними стоїть ціла повсякденна географія.
Лікарня означала, що не потрібно їхати в інше місто народжувати дитину. Музична школа означала, що в робітничому місті існувало життя поза заводською зміною. Їдальня була місцем не лише харчування, а й зустрічі. Професійне училище давало молодій людині не просто диплом, а маршрут у доросле життя.
Саме з таких речей складається місто.
Спорт і громадське життя
Як і інші радянські промислові міста, Ватутіне мало розвинене організоване громадське життя. Підприємства підтримували спортивні колективи, культурні заходи та соціальні установи.
Спорт тут був частиною тієї самої системи, що й шахта. Він створював локальну гордість і давав місту власні змагання, команди та героїв.
У пострадянський період ця система стала слабшою, але не зникла повністю. У малих містах спорт, школа й місцеві культурні заходи часто залишаються серед небагатьох способів створити відчуття спільноти, яке раніше автоматично виробляв завод.
Промислова спадщина
Сьогодні найважливіша пам’ятка Багачевого — можливо, та, якої вже немає.
Це буровугільна промисловість.
Її сліди — колишні кар’єри, промислові майданчики, транспортні зв’язки, житлова забудова, професійні династії, назви вулиць і пам’ять старших мешканців.
У туристичних описах міста наголошується, що родовище вичерпане, вугільний комплекс закритий, а унікальний екскаватор був розібраний після аварії ще за радянських часів.
Для туриста це може здатися втратою: немає великої машини, немає шахти, немає діючого кар’єру.
Для історика це, навпаки, дуже промовистий ландшафт.
Багачеве — місто, яке можна читати за відсутностями.
Залізниця після шахти
Якщо шахта дала місту його первісну економічну причину, то залізниця пережила цю причину.
Станція Багачеве існувала ще до міста й стала основою його транспортної ідентичності. Сьогодні залізниця продовжує нагадувати, що місто ніколи не було повністю ізольованим.
Колись колією їхали робітники й техніка. Потім — промислова продукція. Тепер залізнична інфраструктура має значення вже в іншій економіці.
Це типова історія українських залізничних міст: рейки часто переживають підприємства, які заради них колись прокладалися.
Сусідство зі Шполою та Звенигородкою
Багачеве розташоване в зоні впливу кількох значних населених пунктів центральної Черкащини.
Особливо важливими є Шпола та Звенигородка.
Звенигородка є районним центром, а Шпола дала назву річці, на якій стоїть місто. Транспортні та економічні зв’язки з ними визначають повсякденну географію Багачевого.
Для мешканця маленького міста карта України часто виглядає інакше, ніж для чиновника. Черкаси можуть бути обласним центром, Київ — столицею, але найближчий магазин, лікарня, залізнична станція чи ринок у сусідньому місті визначають практичний масштаб життя значно сильніше.
Багачеве і Шевченків край
Черкащина — одна з тих частин України, де національна культура має дуже конкретну географію.
Недалеко звідси — Шевченкове, Моринці, Звенигородка, Корсунь-Шевченківський та інші місця, пов’язані з історією Тараса Шевченка та українського культурного відродження.
Багачеве при цьому має зовсім інший вигляд.
Це місто не з минулого, а з української модернізації XX століття. Його історія — не селянська хата, а шахтарський гуртожиток; не ярмаркова площа, а залізничний вузол; не давня церква, а заводська прохідна.
Але саме це робить його цікавим для розуміння України.
Україна — не лише села Шевченкового дитинства. Це також міста, які виросли вчора, жили за радянськими правилами, а сьогодні шукають українську мову для власного минулого.
Місто після деколонізації
Після 2024 року Багачеве опинилося в цікавій фазі своєї історії.
Місто отримало нову офіційну назву, але його мешканці не змінилися за одну ніч. Не змінилися будинки, дерева, залізниця, річка, кар’єри й кладовища.
Змінився підпис під усім цим.
Для мандрівника це може бути важливішим, ніж здається. Назва на карті визначає спосіб, у який людина входить у місце. Ватутіне повідомляло про радянського генерала. Багачеве повідомляє про місцевість, залізницю, давню топоніміку — про щось значно ближче до самої землі.
Це невелика, але принципова зміна.
Сучасний адміністративний статус
Станом на 2026 рік Багачеве — місто Звенигородського району Черкаської області, адміністративний центр Багачевської міської територіальної громади.
Після перейменування міста було офіційно перейменовано і Ватутінську міську раду на Багачевську. У 2025 році уряд також перейменував Ватутінську міську територіальну громаду на Багачевську.
Отже, у сучасних українських документах назва Багачеве є повністю усталеною.
Багачеве як постіндустріальне місто
Сьогодні Багачеве можна назвати постіндустріальним містом, хоча цей термін не повинен приховувати його живого сьогодення.
Воно не є мертвим промисловим поселенням.
Тут залишаються школи, адміністративні установи, торгівля, комунальні підприємства, транспорт, приватний бізнес, житлові квартали й люди.
Але головна економічна причина, яка створила місто, вже належить минулому.
Це відчуття особливо добре помітне в невеликих містах: майбутнє тут не обіцяє більше заводів, як це було в 1950-х. Воно обіцяє лише те, що місто зможе придумати для себе саме.
Чим є Багачеве сьогодні
Багачеве — не шахта, хоча шахта його створила.
Не радянський пам’ятник, хоча майже 75 років воно носило ім’я радянського генерала.
Не просто залізнична станція, хоча залізниця була тут до міста.
І не просто новий топонім, хоча назва змінилася лише у 2024 році.
Це невелике українське місто, в якому минуле промислової держави поступово стає історією, а не повсякденністю.
Його найцікавіша риса полягає в тому, що воно не має дуже давньої міської історії — але має дуже виразну історію створення.
Місто, якого не було до 1947 року
Якщо стояти біля міської околиці й дивитися на поля, легко уявити, що ще в першій половині XX століття тут не було того міста, яке знає сучасна карта.
Були села, урочища, поля, залізнична колія, річка Шполка.
Потім прийшли геологи.
Потім шахтарі.
Потім будівельники.
Потім екскаватор.
Потім гуртожиток, школа, магазин, лікарня, завод, стадіон.
Потім місто.
Це одна з найхарактерніших історій радянської України — місто, створене планом.
Але після 1991 року план закінчився. І місто залишилося саме з собою.
Майбутнє
У Багачевого немає тієї очевидної промислової перспективи, яку воно мало сімдесят років тому. Родовище бурого вугілля вичерпане, а колишня шахтарська економіка не може бути просто відновлена.
Можливості міста лежать тепер у менш масштабних речах: транспорті, локальному підприємництві, переробці, сільськогосподарській економіці навколишнього району, послугах, освіті, використанні рекреаційних водойм та збереженні людського капіталу.
Для міста такого розміру це нормальна траєкторія.
Після епохи великих машин приходить епоха маленьких рішень.
Історична роль Багачевого
Багачеве цікаве тим, що його історія дозволяє побачити Україну не через столітні пам’ятки, а через XX століття.
Це Україна, де:
- залізниця випередила місто;
- буре вугілля визначило місце поселення;
- повоєнна держава привезла сюди людей і техніку;
- радянська влада дала місту ім’я генерала;
- промисловість створила міське суспільство;
- незалежність принесла економічний перелом;
- населення почало скорочуватися;
- а після 2014 року й особливо після 2022-го змінилося саме розуміння того, які назви мають право залишатися на українській карті.
У цьому сенсі Багачеве — дуже українське місто.
Не тому, що воно старе.
А тому, що його сучасна історія — це історія переосмислення того, що Україна успадкувала від XX століття.
Багачеве народилося з вугілля, виросло на залізниці й прожило більшу частину свого існування під ім’ям Ватутіне. Воно було містом шахтарів, містом великих радянських планів і містом, де промисловість визначала майже кожен аспект життя.
Тепер шахта залишилася минулим, а назва змінилася.
І якщо дивитися на Багачеве не як на об’єкт статистики, а як на місце, то ця зміна назви має майже фізичний сенс. Місто повернуло собі слово, яке існувало в його околицях раніше за радянську назву, раніше за шахту, а в певному розумінні — раніше за саме місто.
Багачеве тепер означає не радянського генерала і не імперський центр. Воно означає місцеву землю, старий топонім, залізничну станцію, річку Шполку, поля Звенигородщини та місто, яке після всіх своїх історичних перевтілень залишилося на тому самому місці.
Тут особливо добре видно одну річ про українські міста: іноді найважливіша пам’ятка — не будівля, не монумент і навіть не шахта.
Іноді це назва, яка нарешті починає говорити голосом тієї землі, на якій стоїть місто.