Море пам’ятає те, що люди воліють забувати.
Іноді воно навіть залишає докази.
За чотири кілометри від Опука з води стирчать дві скелі.
Здалеку — кораблі.
Кам’яні.
З вітрилами, яких ніколи не було.
Вони стоять так, ніби один женеться за другим.
І якщо дивитися довго, можна подумати, що вони ніколи не допливуть.
Бо ця гонитва почалася не в морі.
Вона почалася в серці одного батька.
Ергі Псарась був багатим.
Настільки багатим, що його склади в Пантікапеї здавалися маленькими портами.
Але найбільшим своїм скарбом він вважав сина.
Красивого.
Молодого.
Єдиного.
Для нього Ергі вже обрав наречену — доньку багатого купця з Кафи.
Весілля було вирішене.
Корабель готовий.
Залишалося тільки дочекатися вітру.
А син любив іншу.
Вона була старша за нього.
У її волоссі вже жила втома.
На обличчі — зморшки.
Але в очах залишився сміх.
Він приходив до неї під приводом торгівлі.
Пшениця.
Розмови.
Погляди.
Поцілунки.
І старовинна пісня:
Кохання без горя, кохання без сліз —
те саме, що море без бур і гроз…
Вона любила його.
Але приховувала одну страшну таємницю.
Колись у неї був син.
Хлопчика забрали.
Чоловік-рибалка залишив її.
Сина звали Ергі.
І тепер перед нею сидів юнак із тим самим ім’ям.
Вона ще не знала.
Він теж не знав.
А море — знало.
Одного вечора старий Псарась покликав сина.
— Час їхати до Кафи.
Син хотів заперечити.
Але побачив батькове обличчя.
І промовчав.
Уночі корабель вийшов із гавані.
Тоді слуга приніс старому сувій.
Він прочитав.
Раз.
Потім ще раз.
І світ навколо перестав існувати.
Його син любив жінку.
А ця жінка була…
його матір’ю.
Старий не заплакав.
Гнів іноді сильніший за сльози.
— Нехай краще загине син від моєї руки, ніж стане чоловіком власної матері.
І наказав:
— Підіймай вітрила.
А море вже чекало.
Почалася буря.
Не звичайна.
Така, що ламала щогли.
Рвала вітрила.
Заливала палубу.
Старий корабель тріщав, але йшов уперед.
Попереду був інший корабель.
Новий.
На ньому — син.
І вона.
Мати.
Ергі наказав додати вітрил.
Корабель злетів на хвилю.
Провалився.
Знову злетів.
І раптом місяць вирвався з хмар.
Два кораблі опинилися поруч.
Батько побачив сина.
Побачив жінку.
І закричав:
— Схаменися! Вона твоя мати!
На секунду море замовкло.
А потім ударила блискавка.
Опук здригнувся.
Від гори відірвалася кам’яна маса й упала в море.
Хвилі піднялися вище кораблів.
Ще один удар.
Ще один.
І обидва судна зникли.
Назавжди.
Ніхто не знає, чи почув син.
Ніхто не знає, чи встиг зрозуміти.
Ніхто не знає, що було страшнішим:
буря
чи остання фраза батька.
А вранці море стало спокійним.
Тільки там, де вночі загинули кораблі, з води піднялися дві скелі.
Два кам’яні вітрильники.
Один попереду.
Другий позаду.
І відтоді вони пливуть.
Не рухаючись.
Не наближаючись.
Не віддаляючись.
Вічно наздоганяючи одне одного.
Люди кажуть:
— Бачиш? Син досі тікає від батька.
А море мовчить.
Бо, можливо, син тікає не від батька.
Можливо, він тікає від тієї миті, коли дізнався правду.
А може, все навпаки.
Може, старий Псарась досі женеться за ним, щоб сказати те, чого не встиг сказати в ту ніч:
«Я не хотів тебе вбити».
І тому два кам’яні кораблі досі стоять у Чорному морі.
Один — попереду.
Другий — за ним.
А між ними навіки застигла остання секунда перед правдою.