Борис Дмитрович Антоненко-Давидович — видатний український письменник, перекладач, мовознавець, публіцист і культурний діяч ХХ ст., один із ключових представників української літератури та мислення періоду «Розстріляного відродження» та післявоєнного відродження культури.
Біографія
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в селі Засулля (нині частина міста Ромни, Сумська область, Україна) у сім’ї залізничника.
Майбутній письменник провів дитинство у Брянську, а згодом родина оселилася в Охтирці, де він закінчив гімназію.
Навчався у Харківському університеті (фізико-математичний факультет) та у Київському університеті на історико-філологічному факультеті, але не зміг завершити навчання повністю через матеріальні труднощі.
У роки Української революції 1917–1920 рр. Антоненко-Давидович служив у Запорізькому корпусі під командуванням Петра Болбочана, був комендантом Мелітополя.
Літературна та професійна діяльність
Антоненко-Давидович почав публікуватися у 1923 році. Його першим оповіданням став твір «Останні два», надрукований у київському журналі «Нова громада».
Він працював у редакціях газет і журналів, писав оповідання, нариси, рецензії та замітки.
Антоненко-Давидович був членом літературного об’єднання «Ланка» та творчого гуртка MARS — Майстерня Революційного Слова.
Він також перекладав із німецької та російської мов, розвивав ідеї культури української мови в мовознавчих працях, серед яких особливо відома праця «Як ми говоримо», присвячена аналізу типових мовних помилок.
Репресії та життя в сталінські часи
У 1933 році, в період сталінських репресій, Антоненко-Давидович виїхав до Казахстану, де був арештований у 1935 році. За звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» його спочатку засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 10 років таборів у системі ГУЛАГу.
Після відбуття терміну він повернувся до України, однак у 1948 році був знову заарештований і засуджений до довічного заслання до Красноярського краю.
Після смерті Сталіна у 1956 році Борис Антоненко-Давидович був реабілітований і повернувся до Києва.
Літературна творчість і праці
Серед численних творів Антоненка-Давидовича — повісті, оповідання, нариси, романи та мовознавчі праці. До найпомітніших належать:
Художня література:
- «Смерть» (повість, 1928) — один із найвідоміших творів, що розкриває драму людини в складних соціальних умовах.
- «Землею українською» (збірка репортажів, 1930).
- Роман «За ширмою» (опублікований у 1960-х роках).
- Цикл «Сибірські новели».
Мовознавчі праці:
- «Як ми говоримо» — фундаментальна праця з культури української мови.
Антоненко-Давидович опублікував понад два десятки книг, що включають художню прозу, літературно-критичні статті, нариси та мовознавчі роботи.
Вплив і спадок
Антоненко-Давидович належить до покоління українських письменників, які пережили радянські репресії, але зберегли власну літературну та мовну позицію. Після реабілітації він істотно вплинув на культурний і мовний дискурс в Україні, особливо у 1960–1970-х роках, ставши важливою постаттю українського культурного руху.
Визнання
У 1992 році Борису Антоненку-Давидовичу посмертно присуджено Державну премію України імені Тараса Шевченка за збірку прози, що включає найважливіші твори письменника.
Смерть
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович помер 8 травня 1984 року в Києві. Похований на Лісовому кладовищі.