Коли приходила осінь, Волинський ліс роздягався повільно й урочисто, ніби знав, що на нього дивляться. Листя падало не вниз, а вглиб землі, ховаючи в собі історії війн, кохань і зникнень. А взимку ліс ставав чесним: без листя, без прикрас, але з тією самою пам’яттю, від якої неможливо втекти.