Мітрідат не боявся отрути.
Він привчив до неї власне тіло.
Рік за роком цар Понту приймав отруйні зілля малими дозами, щоб одного дня жодна чаша не могла його вбити.
Отрута ставала слабшою.
Цар — сильнішим.
Він підкорював народи.
Збирав землі.
Володів Херсонесом і Боспором.
Суперничав із Римом.
Його ім’я знали далеко за межами Понтійського царства.
Мітрідат думав, що знає смерть.
Він помилявся.
Бо існувала отрута, до якої неможливо виробити імунітет.
Її назва — зрада.
Першим зрадив син.
Махар.
Коли римські легіони Помпея оточили Синопу, Махар віддав ворогу те, що не можна було віддавати.
Воду.
Їжу.
Таємниці міста.
Синопа залишилася без запасів.
Ворота відкрилися.
Мітрідат утік.
Він вирушив до Вірменії, до свого союзника Тиграна.
Але союзник не відчинив воріт.
Тигран теж зрадив.
Цар, який ще вчора мав друзів серед правителів, тепер мав лише дорогу.
Він пішов до Колхіди.
Потім — до Пантікапея.
Там Мітрідат почав готувати останню війну.
Він збирав військо.
Кував мечі.
Виготовляв стріли.
Будував військові машини.
Рубав ліси.
Збирав биків.
І з їхніх шкур робили щити, а з жил — тятиви.
Старий цар знову готувався до Риму.
Наче ще одна війна могла повернути йому те, що вже забрала історія.
Коли все було готово, Мітрідат покликав свого сина Фарнака.
— Веди військо на Рим, — сказав він. — Я довіряю тобі свою державу.
Фарнак вислухав батька.
І зрадив його.
Військо не хотіло воювати.
Фарнак знав це.
Він заговорив до воїнів.
Підбурив їх.
І ті проголосили його царем.
Так Мітрідат втратив останнє.
Не місто.
Не армію.
Власного сина.
Повстання спалахнули в містах.
Херсонес.
Феодосія.
Німфей.
Пантікапей більше не був столицею царя.
Він став його пасткою.
Мітрідат стояв у цитаделі.
На горі.
Дивився на землю, якою колись правив.
І нарешті зрозумів.
Це кінець.
Він дістав меч.
У мечі була захована отрута.
Та сама, яку цар зберігав для останнього дня.
До нього прийшли доньки — Мітрідатіс і Нісса.
Вони побачили отруту.
І зрозуміли.
— Батьку, ти хочеш померти?
Мітрідат мовчав.
— Візьми нас із собою.
Вони не хотіли потрапити в полон.
Не хотіли стати здобиччю переможців.
Мітрідат намагався переконати їх.
Але доньки залишилися непохитними.
Вони випили отруту.
І померли.
Потім чашу взяв цар.
Випив.
Чекав.
Нічого.
Ще трохи.
Нічого.
Отрута не діяла.
Мітрідат засміявся.
А потім зрозумів весь жах.
Навіть смерть його не слухалася.
Він стільки років боявся отруєння, що зробив власне тіло фортецею.
І тепер ця фортеця стала в’язницею.
— Боги! — вигукнув він. — Я не можу померти!
Він був невразливим.
Саме тому — приреченим.
Римляни наближалися.
Ворота були в руках ворогів.
Син — зрадник.
Військо — зрадник.
Союзники — зрадники.
Доньки — мертві.
А смерть — недоступна.
Тоді Мітрідат побачив Бітойта.
Начальника галлів.
Воїна, який багато років служив йому.
Мітрідат підійшов до нього.
І сказав:
— Твоя рука багато разів рятувала мене в бою.
Бітойт мовчав.
— Тепер урятуй мене востаннє.
Цар показав на меч.
— Я хотів померти від отрути. Але вона не діє.
Потім додав:
— Я не передбачив найстрашнішої отрути.
Зрада.
Він подивився на землю.
— Війська.
— Сина.
— Дітей.
— Усього, що тримало мене при владі.
І сказав:
— Убий мене.
Бітойт оголив меч.
На мить у палаці стало тихо.
Потім сталь увійшла в груди царя.
Так помер Мітрідат.
Не від отрути.
Не від Риму.
Не від меча ворога.
Він помер від того, що втратив усе, заради чого хотів залишитися живим.
А отрута, яку він роками перемагав, виявилася найменшою з його проблем.
Бо є речі, до яких тіло може звикнути.
До болю.
До отрути.
До війни.
Навіть до смерті.
Але не до зради.
Саме тому гора над Керченським півостровом носить його ім’я.
Гора Мітрідата.
Вона стоїть над морем.
Камінь пам’ятає царя.
Вітер пам’ятає його військо.
А земля — його останній наказ.
І якщо вночі піднятися на цю гору, можна уявити старого царя, який стоїть над Пантікапеєм.
Без армії.
Без синів.
Без союзників.
Без страху перед отрутою.
І з одним-єдиним бажанням.
Нарешті померти.