Мангуп стояв високо над землею.
Камінь. Скелі. Вежі.
Фортеця дивилася вниз так, ніби самі гори поставили її тут, щоб ніхто не зміг дістатися до неба.
А потім прийшов богатир.
Він прийшов здалеку. Ніхто не знав, звідки саме. У таких людей немає батьківщини. Є тільки дорога.
Дійшла до нього чутка, що в мангупського князя є донька.
Небачена красуня.
І богатир вирішив: побачить.
Не попросить.
Накаже.
Він зупинився перед фортецею і зажадав привести дівчину.
Князь відповів по-князівськи.
Послав воїнів принести голову нахабного прибульця.
Воїни прийшли.
І дуже швидко пішли.
Вниз.
Богатир розкидав їх, наче сухе листя. Потім підійшов до воріт Мангупа.
Один удар.
Ворота впали.
Другий.
Затріщала стіна.
Каміння полетіло в ущелину Табана-дере. Разом із камінням униз посипалися князівські слуги.
Фортеця, яка пережила війни, раптом зрозуміла одну просту річ:
іноді найстрашніша зброя — це людина, якій нічого не шкода.
— Виведіть красуню, — сказав богатир. — Або я перетворю ваше місто на руїни.
Князь вивів доньку.
Вона була прекрасною.
Тонкою.
Тендітною.
Такою, що вітер міг би підхопити її сукню й понести над скелями.
Богатир подивився на неї.
З голови до ніг.
І раптом розсміявся.
— І щоб я ще слухав усілякі небилиці! Та це ж замориш…
Він очікував побачити жінку, гідну богатиря.
А побачив людину.
І цього виявилося недостатньо.
Він побажав їй такого ж кволого чоловіка, як вона сама, розвернувся й пішов.
Просто пішов.
Наче не ламав щойно ворота.
Наче не скидав каміння зі стін.
Наче не погрожував стерти ціле місто.
Князь залишився стояти.
Мовчки.
Бо іноді найбільша образа — не тоді, коли тебе перемагають.
А тоді, коли після перемоги тебе навіть не вважають достойним суперником.
Фортецю почали лагодити.
Камінь повертався на камінь. Ворота поставили знову. Стіни зросталися, наче старі кістки.
А на одній із плит князь наказав висікти напис.
На згадку про богатиря.
Про силу.
Про великодушність.
Бо князь, мабуть, зрозумів те, чого не зрозумів сам силач:
сильний може зламати стіну.
Великодушний — може її не ламати.
Мангупська стіна досі стоїть.
Не вся.
Зі шрамом.
І, можливо, той пролом — найкраща частина легенди.
Бо каміння забуває удари.
А люди — ні.