Чорне море не любить, коли йому суперечать.
Воно може бути тихим. Зеленим. Майже лагідним.
Але десь під гладкою поверхнею вже ворушиться темрява.
На суворому острові, де червоні скелі врізаються в зелену траву, немає хат. Немає садів. Немає людського гомону.
Лише стежка.
І над морем — круча.
А на ній щоночі горить вогонь.
Вдень над нею кружляють чайки.
Вони кричать не від голоду.
Вони попереджають.
Колись тут жив старий, якого люди назвали Морським Лелекою.
Ніхто не знав, звідки він приплив. Залишився тільки він, його дитина і маленька човен.
Щоночі старий розпалював на скелі велике багаття.
Не для себе.
Для тих, кого не знав.
Щоб кораблі бачили вогонь і обходили небезпечні рифи.
А якщо море розбивало чиєсь судно — старий сідав у свій хисткий човник й ішов у хвилю.
Йому пропонували золото.
Скарби.
Гроші.
Він брав лише їжу, дрова й смолу.
Бо деякі люди рятують інших не заради нагороди.
Вони просто не можуть інакше.
Його донька виросла серед моря.
Біла, мов піна.
З волоссям, схожим на морську траву.
З очима кольору ранкової води.
Вона знала мову хвиль, птахів і каміння.
І, мабуть, тому море помилилося.
Воно вирішило, що дівчина буде йому слухняною.
Одного дня вона почула таємницю.
Птах розповів їй про козаків, які мали прийти морем.
Про людей із чубами, які не боялися хвиль.
Про галери, які море вже прирекло на смерть.
Море наказало мовчати.
Дівчина не послухалася.
— Я не віддам вам цих людей.
І море засміялося.
Не людським сміхом.
Громом.
Небо почорніло.
Вітер кинувся на багаття, намагаючись загасити єдиний вогонь серед темряви.
Старий підкинув смоли.
Полум’я спалахнуло ще сильніше.
А потім прийшла буря.
Вона ламала щогли.
Рвала вітрила.
Жбурляла кораблі між скелями.
Козаки боролися.
Але море вже розкрило пащу.
І тоді дівчина сіла в човен.
Вона пливла туди, куди не наважився б плисти ніхто.
До уламків.
До людей.
До смерті.
Одного витягла.
Другого.
Третього.
А море ревіло:
— Відступися.
Вона не відступала.
— Це моя здобич!
Вона не слухала.
— Я покараю тебе!
Вона сміялася крізь сльози.
Тоді хвиля підняла її човен.
Мов іграшку.
І розбила об скелі.
Дівчина заплакала.
Не від болю.
Вона плакала за човном.
Бо тепер не мала чим рятувати інших.
І все одно пішла назад.
Зірвала з себе одяг.
Кинулася в море.
Цього разу море перемогло.
На мить.
Бо над хвилями раптом злетіла сіра чайка.
Вона кружляла над чорними водами й кричала так, ніби людський голос навчився плакати.
Старий не знав, що сталося.
Козаки розповіли йому.
І він кинувся у вогонь.
Так загинули обоє.
Але легенди не вмирають разом із людьми.
Тому що вогонь досі горить на кручі.
Щоночі.
Наче хтось і досі чекає кораблів.
А над червоними скелями кружляють чайки.
І коли море починає сердитися, вони кричать голосніше.
Може, це просто птахи.
Може, вітер.
Може, пам’ять.
А може, дівчина досі літає над островом — сіра, сумна, вічна.
І попереджає моряків:
не довіряйте морю.
Бо море пам’ятає тих, кого не змогло забрати.
А люди пам’ятають тих, хто не дав йому забрати інших.