Чорне море не завжди було гостинним.
Колись його називали Понтом Аксинським.
Негостинним морем.
І, мабуть, воно саме знало, чому.
Давно це було.
Так давно, що гори ще пам’ятали перші людські кроки, а море не знало, скільки кораблів йому доведеться проковтнути.
На берегах Тавриди жили горяни.
Не царі.
Не завойовники.
Просто люди.
Вони вирощували виноград на схилах, садили троянди, збирали горіхи, полювали в лісах.
Якщо хотіли землі — приносили її кошиками з берега.
Якщо хотіли води — проводили струмки.
Якщо хотіли їсти — брали лук.
І ніколи не брали чужого.
Селище багатіло.
А там, де з’являється багатство, рано чи пізно з’являється хтось, хто вирішує, що воно мало б належати йому.
Чутки про Тавриду дійшли до Еллади.
І одного разу море принесло кораблі.
Багато кораблів.
На них сиділи воїни.
Вони не везли подарунків.
Не несли мирного прапора.
Вони везли зброю.
Хотіли приплисти вночі, висадитися на березі й захопити сонне поселення.
Але море побачило їх першим.
Воно засвітилося.
Блакитним мертвотним світлом.
Весла ковзали по срібній воді.
Бризки світилися, наче зорі.
Піна біля берега світилася в темряві.
Горяни прокинулися.
Жінки сховали дітей у печерах.
Чоловіки взяли луки.
Вони знали: греків надто багато.
І тоді з гір спустилося небо.
Грифони.
Величезні.
Чорні на тлі місяця.
Вони накрили кораблі крилами.
Перший грифон ударив дзьобом по щиту.
Другий роздер шкіряне покриття.
Третій зірвав із воїна шолом.
Греки закричали.
А горяни кинулися до берега.
Каміння летіло у воду.
Море здригнулося.
Піднявся вітер.
Потім шторм.
Такий, що кораблі перестали бути кораблями.
Вони стали уламками.
Море ревло.
Гори відповідали гуркотом.
Грифони кричали над хвилями.
І тієї ночі море стало для греків тим, чим вони самі зробили його для інших:
негостинним.
Більшість кораблів не повернулася.
Ті, хто вижив, привезли додому не золото Тавриди.
Не виноград.
Не троянди.
Вони привезли страх.
І сказали своїм дітям:
— Не ходіть туди.
Це Понт Аксинський.
Негостинне море.
Минуло багато років.
Страх постарів.
Але пам’ять залишилася.
І знову греки захотіли прийти до Тавриди.
Тільки цього разу вони не взяли тисячі воїнів.
Вони взяли п’ять кораблів.
Не воїнів.
Послів.
Не мечі.
Подарунки.
І припливли з миром.
Горяни зустріли їх.
Поговорили.
Домовилися.
Поклялися не підіймати зброї один проти одного.
Греки залишилися.
Почали вирощувати виноград.
Садити троянди.
Торгувати.
Жити.
І одного дня подивилися на море.
Тихе.
Синє.
Лагідне.
— Чому ми називаємо його Негостинним?
І змінили ім’я.
Понт Евксинський.
Гостинне море.
Так воно й залишилося.
Для того, хто приходить із миром, море дає берег.
Для того, хто приходить із відкритим серцем, — дорогу.
А для того, хто приходить із мечем, —
Понт Аксинський.
Негостинний.
Бо море не забуває.
Воно просто довго мовчить.
А потім піднімає хвилю.