Вона стоїть над дорогою.
Не сидить. Не лежить. Саме стоїть — важка, сіра, мовчазна, з кам’яним чепцем на голові й поглядом, якого ніхто не витримає.
Люди їдуть повз неї й хрестяться.
Бо в Криму каміння іноді пам’ятає більше, ніж люди.
Колись тут жила стара повитуха. Знала вона силу трав, знала жіноче тіло, знала ту мить, коли дитина приходить у світ. І коли в хаті починалися пологи, кликали саме її.
Кликали всі.
Багаті — з золотом.
Бідні — з останнім.
Бо руки в старої були золоті.
А серце — ні.
Вона не переступала поріг без плати. Не приходила до хворої, якщо заздалегідь не бачила перед собою срібла, золота або хоча б чогось, що можна було продати.
Народ її проклинав.
Але все одно кликав.
Бо коли смерть уже стояла біля ліжка, не до гордості було.
Одного разу прийшов до неї молодий селянин із Гаспри.
Дружина народжувала другу добу.
Вона кричала так, що, здавалося, самі гори чули її.
— Бабусю, ходімо.
— А що мені за це буде?
— Нічого, бабусю. Ми бідні. У нас тільки корова та конячка.
Стара посміхнулася.
Не співчутливо.
Жадібно.
— Тоді нехай вам допоможе ваш Спаситель.
І зачинила двері.
А в хаті молодої жінки вже збиралися старі баби.
Священник молився.
Хтось приніс пояс.
Хтось — образ.
Хтось — останню золоту сережку.
Виклали перед породіллею все, що мали.
Мідні гроші.
Намисто.
Наперсток.
Голківницю.
Сережку.
Все склали у вузлик.
— Вези, — сказали чоловікові. — Може, тепер піде.
Він знову поскакав до старої.
— Привіз винагороду.
Баба розв’язала вузлик.
Довго перебирала речі.
Потім знайшла золоту сережку.
Очі її заблищали.
— Оце можна взяти.
— Тільки вона одна, бабусю.
— Де друга?
— Її не дали.
Стара підняла голову.
— Тоді привези другу.
— Але дружина помирає!
— А мені яке діло?
І це були останні слова, які чоловік почув від неї.
Він повернувся ні з чим.
А молода жінка, виснажена болем, уже майже не дихала.
— Панагіє… — прошепотіла вона.
І всі жінки в хаті підняли очі до образу.
— Перетвори її на камінь.
— Щоб дочкам нашим не передалася її жадібність.
— Щоб онуки не знали такого серця.
Молода жінка підняла руки.
— Зроби її пам’ятником людській жорстокості.
І померла.
Тієї самої миті десь над горою пролунав гуркіт.
Наче сама земля важко перевернулася уві сні.
Затремтіли вікна.
Затріщали камені.
А потім стало тихо.
Посланці пішли до будинку старої.
Але будинку вже не було.
Не було й самої баби.
На його місці стояла величезна кам’яна брила.
Стара.
Горбата.
У чепці.
З руками, притиснутими до тіла.
Навіки.
Кажуть, ні звір, ні птах не сідають на неї.
Навіть блискавка обходить її стороною.
А якщо хтось, не знаючи легенди, зупиниться біля кам’яної бабусі на ніч, то до перших півнів почує стогони.
Іноді — плач.
Іноді — чиєсь глухе прохання.
А іноді — голос самої старої:
— А другу сережку ти привіз?
Та найстрашніше не це.
Найстрашніше — що камінь стоїть досі.
Люди змінилися.
Дороги стали ширшими.
Міста — вищими.
Золото тепер зберігають не у вузликах.
Але кам’яна бабуся все ще дивиться на тих, хто проходить повз.
Ніби чекає.
Ніби хоче переконатися, що жадібність справді померла разом із нею.
Та Крим знає краще.
Бо камені тут не стають пам’ятниками просто так.
Вони стають ними тоді, коли людині вже не можна дозволити говорити.
Але треба, щоб її пам’ятали.
Щоб кожен, хто проїжджає дорогою повз Крестову гору, хоча б на мить замислився:
що залишиться від нас, коли серце перестане бути серцем?
І чи не станемо ми колись такими самими каменями —
тільки без гір,
без молитви,
і без шансу знову стати людьми.