Ай-Петрі стояла над Кримом.
Мовчала.
1233 метри каменю, вітру і часу.
Її зубчаста вершина скидалася на руїни замку, який побудували не люди, а сама вічність. Замку без дверей. Без господаря. Без можливості втекти.
А десь унизу текла вода.
Хаста-Баш.
Невелике джерело, яке знало одну з найбільших таємниць, яку людина взагалі могла собі придумати.
Воно знало, як повернути молодість.
І, як це часто буває з великими таємницями, найбільше біди від неї сталося не через зло.
Через бажання.
Біля Хаста-Башу жили старий і стара.
Дев’яносто років старому.
Вісімдесят — старій.
Діти давно розлетілися по світу. Хатина похилилася. Сад давав рівно стільки, щоб не померти з голоду.
А смерть уже стояла десь поруч.
Старий це відчував.
Його мучило не те, що він помре.
Мучило інше.
За що його поховати?
Отак іноді виглядає старість.
Не мудрість.
Не спокій.
А розрахунок, скільки коштуватиме твоя смерть.
Тому вранці старий узяв сокиру, мотузку, палицю і пішов у гори.
За дровами.
За труною.
За останньою справою свого життя.
Він ішов довго.
Спочатку боліли ноги.
Потім спина.
Потім усе тіло.
Але гори не поспішали.
Гори ніколи не поспішають.
Біля підніжжя Ай-Петрі старий знайшов бурелом. Нарубав дров, зв’язав їх у велику в’язку і почав спускатися.
Сонце стояло високо.
Було жарко.
Старий дійшов до джерела.
Поклав дрова.
Схилився.
І напився.
Вода була холодною.
Просто вода.
Така сама, як тисячі разів пив у житті.
Старий сів під сосною.
І заснув.
Коли прокинувся — сонце вже хилилося до заходу.
Він схопився.
І раптом відчув, що дрови стали легкими.
Дуже легкими.
Він закинув їх на спину так, ніби ніс не хмиз, а кілька сухих гілок.
Пішов униз.
Швидко.
Потім ще швидше.
А потім мало не побіг.
І бурмотів сам до себе:
— Мало взяв. Треба було вдвічі більше.
Біля стежки стояла стара.
Вона чекала чоловіка.
Не дочекалася.
Пішла шукати.
І побачила молодого чоловіка з в’язкою дров.
— Молодче, — запитала вона, — ти не зустрічав тут старого?
Чоловік засміявся.
— Та що ти, матусю? Свого чоловіка вже не впізнаєш?
Стара дивилася на нього.
Довго.
Потім придивилася до очей.
До голосу.
До посмішки.
І зрозуміла.
Це був він.
Її чоловік.
Тільки не дев’яносторічний.
А той, яким був колись.
Молодий.
Сильний.
Живий.
Вода зробила те, чого не могли зробити роки.
Повернула час.
Стара теж захотіла.
Звичайно, захотіла.
Бо якщо людині дати можливість повернути молодість, вона спершу запитає:
«А скільки можна?»
А потім вип’є ще.
І ще.
І ще.
Чоловік показав їй дорогу до джерела і пішов додому.
Бо раптом згадав усе.
Зламану хвіртку.
Похилений тин.
Сад.
Город.
Справи, які роками чекали сильних рук.
Молодість повернула йому не тільки ноги.
Вона повернула йому апетит до життя.
Він працював до ночі.
А коли згадав про дружину — кинув усе й побіг у гори.
Тепер він біг легко.
Шлях, на який уранці витратив години, подолав за кілька хвилин.
Але біля джерела старої не було.
Він шукав.
Кликав.
Заглядав у кущі.
Нічого.
І вже коли почав думати про найгірше, почув плач.
Дитячий.
Серед гір.
Він розсунув кущі.
І побачив немовля.
Підняв його.
А потім завмер.
Дитина була загорнута в старе лахміття.
У те саме, яке вранці було на його дружині.
Настав світанок.
Старий — уже молодий — стояв посеред гір із дитиною на руках.
І тоді зрозумів.
Стара не просто хотіла стати молодою.
Вона хотіла стати ще молодшою.
Випила води.
Ще.
І ще.
Поки не пройшла весь шлях назад.
Вісімдесят років.
Сімдесят.
П’ятдесят.
Двадцять.
А потім — ще далі.
До того віку, коли людина вже не пам’ятає ні чоловіка, ні саду, ні свого життя.
Тільки плаче.
І хоче їсти.
Ай-Петрі стояла над ними.
Як стояла тисячу років тому.
Як стоятиме тисячу років потому.
Їй було байдуже.
Бо гори знають те, чого люди постійно забувають:
час не можна повернути.
Можна повернути молодість.
Можна повернути силу.
Можна повернути гладку шкіру, швидкі ноги, чорне волосся.
Але не можна повернути прожите.
Бо разом із роками людина втрачає не тільки старість.
Вона втрачає себе.
Старий узяв дитину на руки.
Подивився на неї.
Потім на джерело.
І, мабуть, уперше в житті подумав, що смерть не така страшна.
Страшніше — отримати все життя назад.
І не знати, що з ним робити.
Вода текла далі.
Чиста.
Холодна.
Байдужа.
Хаста-Баш не розповідала нікому своєї таємниці.
Бо джерела не брешуть.
Це люди придумують казки про безсмертя.
А потім самі в них п’ють.
Іноді — по краплі.
Іноді — цілими долонями.
А іноді — стільки, що замість старої людини на світанку знаходять дитину.
Ай-Петрі мовчала.
Хаста-Баш текла.
А десь унизу починався новий день.
Бо життя, на відміну від молодості, не повертається.
Воно просто йде.
Вперед.
До моря.
До смерті.
До пам’яті.
І, можливо, саме тому воно таке прекрасне.