Фонтан пам’ятає.
Люди — ні.
Люди будують будинки, міняють імена, переписують історію, називають вулиці на честь тих, хто вже давно нічого не може їм відповісти.
А вода пам’ятає.
Особливо вода, яка бачила сльози.
Колись біля моря в Місхорі жив старий Абій-ака.
Була в нього хатина.
Виноградник.
Сад.
І донька Арзи.
Вона була красивою так, що навіть кримська весна, здавалося, трохи соромилася поруч із нею.
Чорні очі.
Сорок тонких кіс.
Губи — як стиглі вишні.
Щоки — як персики.
Але найкраще в ній було не це.
Вона сміялася.
І коли Арзи сміялася, здавалося, що весь Місхор стає світлішим.
Щодня вона ходила до фонтану.
Набирала воду.
Сідала біля моря.
Дивилася на хвилі.
І чекала.
Не знала, чого саме.
Потім зрозуміла.
Кохання.
Десь далеко жив хлопець, якого вона одного разу зустріла біля моря.
Він не був султаном.
Не мав золота.
Не мав палацу.
Але мав те, чого не купиш навіть усім золотом Стамбула.
Він любив її.
І вона любила його.
Батьки погодилися на весілля.
Село раділо.
Грали музики.
Співали.
Сміялися.
Арзи мала стати дружиною.
Але десь у тіні вже стояв інший чоловік.
Алі-Баба.
Старий торговець.
Господар фелюги.
Людина, яка бачила в людях не людей.
Тільки товар.
Особливо в дівчатах.
Про нього ходили страшні чутки.
Казали, що він викрадає красунь із кримських сіл і везе їх через море.
Туди, де за людське життя платять золотом.
Але чутки — це лише чутки.
Поки одного дня не стають правдою.
У день весілля Місхор гуляв.
Сміялися гості.
Лунали пісні.
На подвір’ї Абія-аки було людно.
А Арзи сумувала.
Вона знала:
завтра все буде інакше.
І тому ввечері вийшла з хатини.
Взяла мідний глечик.
Пішла до фонтану.
Востаннє.
Море було темним.
Ай-Петрі зникала в сутінках.
Вода дзюркотіла.
Арзи сиділа біля берега й згадувала дитинство.
Не знала тільки одного.
За нею вже стежили.
Кущі мовчали.
Каміння мовчало.
Море мовчало.
Навіть фонтан мовчав.
Алі-Баба чекав.
Арзи нахилилася до води.
Підставила глечик.
Почула дзвін струменя.
І раптом —
руки.
Одна.
Друга.
Третя.
Крик.
Рот затулили.
На голову накинули плащ.
Її понесли.
Так швидко, що мідний глечик упав на каміння.
Він ще трохи покрутився.
Потім зупинився.
А фелюга вже відходила від берега.
Алі-Баба посміхався.
Він уже рахував золото.
Не Арзи.
Золото.
Стільки, щоб викласти монетами ложе самого султана.
Ось що коштувала для нього людина.
Стільки монет.
А для батька?
Донька.
Для нареченого?
Кохана.
Для Місхора?
Арзи.
Для самої Арзи?
Усе життя.
Батько прибіг до моря.
За ним — наречений.
Люди кинулися на берег.
Але море вже забирало фелюгу.
Вони стояли.
Дивилися.
І нічого не могли зробити.
Є моменти, коли людина розуміє:
ти можеш бігти.
Можеш кричати.
Можеш молитися.
Але відстань уже перемогла тебе.
Фелюга зникла.
Місхор плакав.
І тоді заплакав фонтан.
Раніше він дзюркотів весело.
Поспішав.
Ніс воду людям.
А тепер почав слабнути.
Струмінь став тоншим.
Потім ще тоншим.
І зрештою з жолобка падали тільки важкі краплі.
Наче сльози.
Арзи привезли до Стамбула.
Там її продали.
Алі-Баба отримав золото.
Дуже багато золота.
Він став багатшим.
А Арзи стала рабинею.
Так іноді влаштований світ:
один отримує золото.
Інший втрачає життя.
Вона жила в гаремі.
Плакала.
Не говорила.
Не їла.
Танула.
Потім народила дитину.
Хлопчика.
Маленьку людину, яка не була винна ні в чому.
Може, саме тому вона не змогла його залишити.
А може, навпаки — саме заради нього вирішила повернутися туди, де колись була вільною.
Минув рік.
Рівно рік від того вечора біля фонтану.
Арзи взяла дитину.
Піднялася на вежу.
Побачила Босфор.
Подивилася на воду.
Можливо, їй здалося, що десь далеко за морем стоїть її Місхор.
Фонтан.
Сад.
Батько.
Мати.
Коханий.
Дім.
Вона ступила вперед.
І зникла у воді.
Море забрало її.
Але не змогло забути.
Того ж вечора в Місхорі сталося дивне.
Фонтан раптом ожив.
Вода пішла сильніше.
Наче хтось невидимий відкрив його старе серце.
А з моря вийшла русалка.
На руках — дитина.
Вона підійшла до фонтану.
Пила воду.
Довго.
Жадібно.
Потім торкалася струменя.
Мочила волосся.
Гладила каміння.
І дивилася на село.
Довго.
Ніби намагалася впізнати своє життя.
Ніби питала:
— Ви пам’ятаєте мене?
А потім поверталася до моря.
І зникала.
До наступного року.
Кажуть, так відбувається досі.
Раз на рік.
У той самий день.
Фонтан починає текти сильніше.
А з моря виходить русалка.
З дитиною на руках.
Вона приходить не за водою.
Вона приходить додому.
Бо є місця, які людина може залишити.
Але які ніколи не залишають її.
Є море.
Є батьківська хата.
Є дерево, під яким ти сидів дитиною.
Є камінь, якого торкалася твоя рука.
Є фонтан, з якого ти пив.
І навіть якщо тебе відвезли за тисячі кілометрів, навіть якщо твоє життя розірвали, навіть якщо між тобою і домом стало море —
пам’ять усе одно знайде дорогу.
Тому русалка приходить.
Щороку.
Вона не мститься.
Не кричить.
Не проклинає Алі-Бабу.
Вона просто повертається.
Бо іноді найбільша помста — це пам’ять.
Алі-Баба отримав золото.
Скільки хотів.
Можливо, навіть більше.
Але золото не повернуло йому нічого.
Не дало дому.
Не дало любові.
Не дало пам’яті.
Не зробило його людиною.
А Арзи залишилася в Місхорі.
У воді.
У морі.
У камені.
У легенді.
У кожній краплі фонтану.
Кажуть, якщо прийти до нього тихого вечора і довго слухати воду, можна почути жіночий голос.
Дуже тихий.
Майже нечутний.
Він нічого не просить.
Тільки повторює:
«Я повернулася.»
І море відповідає.
Хвилею.
Фонтан — струменем.
Каміння — тишею.
Бо вода пам’ятає те, що люди воліють забути.
І тому русалка Місхора досі виходить із моря.
З дитиною на руках.
До свого фонтану.
До свого дому.
До тієї землі, де колись була просто дівчиною.
Не рабинею.
Не товаром.
Не чужою власністю.
Арзи.
І поки фонтан тече —
вона не забута.