Мангуп не любив жадібних.
Він узагалі багато кого не любив.
Але жадібних — особливо.
Може, тому, що вони завжди думають, ніби камінь мовчить.
А камінь пам’ятає.
Пам’ятає тих, кого кидали в каземати.
Пам’ятає тих, хто приходив сюди із золотом.
І тих, хто приходив по нього.
У часи турецького панування на Мангупі жив паша.
Начальник фортеці.
Людина проста.
Він любив гроші.
Дуже.
Навіть більше, ніж владу.
А владу він любив страшенно.
Якщо селянин мав монету — паша забирав.
Якщо мав дві — забирав дві.
Якщо не мав жодної — знаходив причину забрати щось інше.
Своїх солдатів він посилав грабувати села.
Полонених обшукував особисто.
Золото, персні, коштовності — усе мало потрапити до його рук.
І що більше він отримував, то біднішим ставав.
Бо жадібність має дивну властивість.
Вона не наповнює людину.
Вона робить у ній яму.
І чим більше туди кидаєш золота, тим глибшою вона стає.
У казематі Мангупа сидів козак-запорожець.
Його чекали.
Точніше, чекали викуп.
Паша часто кликав його до себе.
Любив слухати розповіді про походи.
Про далекі землі.
Про золото.
Про дорогоцінне каміння.
Про скарби.
Очі паші тоді ставали зовсім іншими.
Він уже не бачив козака.
Він бачив золото.
Тисячі монет.
Скрині.
Персні.
Коштовності.
І самого себе посеред цього багатства.
Одного вечора козак сказав:
— Послаб кайдани.
Паша послабив.
Бо жадібність іноді сильніша за обережність.
— Я розповім тобі про скарб.
Паша нахилився ближче.
— Козаки колись заховали тут золото. Багато золота. У печері.
Очі паші засвітилися.
— Де?
Козак не поспішав.
Говорив тихо.
Докладно.
Так, ніби згадував давно забуте.
Паша слухав.
Слухав.
І не помітив, як очі його почали заплющуватися.
Останнє, що він почув, було:
— …а знайти його можна лише тому, хто справді хоче…
Паша заснув.
І почав бачити сон.
Він стояв у підземеллі.
Навколо — камінь.
Холод.
Темрява.
Десь угорі маленькі отвори пропускали слабке світло.
Паша озирнувся.
Знайоме місце.
Каземат.
Саме той, де тримали найнебезпечніших полонених.
І раптом він зрозумів:
скарб тут.
Він почав шукати.
Обережно ходив підземеллям.
Дивився в кожну щілину.
Під кожен камінь.
І раптом побачив блиск.
Золото.
Він кинувся до нього.
Персні.
Монети.
Браслети.
Цілі купи.
Паша сміявся.
Він уже не був пашею.
Він був найбагатшою людиною на землі.
А потім почув голос.
— Ти хочеш мої скарби?
Перед ним стояла жінка.
Неймовірно красива.
— Вони будуть твоїми, — сказала вона, — якщо ти станеш моїм чоловіком.
Паша навіть не задумався.
Бо коли людина бачить золото, вона часто перестає думати.
— Присягаюся!
Жінка простягнула руку.
Паша потягнувся до неї.
І…
Вдарився об камінь.
Прокинувся.
Тиша.
Темний каземат.
На землі — кайдани.
А козака немає.
Паша кинувся до дверей.
Але не за козаком.
Ні.
Він повірив.
Повірив у скарб.
І це було його найбільшою помилкою.
Відтоді Мангуп став для нього не фортецею.
Скарбницею.
Він шукав золото всюди.
У підземеллях.
У печерах.
У щілинах.
Під камінням.
На схилах.
Він лазив там, де не ходила людина.
Спускався туди, де навіть сонце не бачило землі.
Йому вже всюди ввижався блиск.
Золото.
Золото.
Золото.
Він перестав спати.
Перестав їсти.
Перестав бачити людей.
Бо поруч із ним завжди стояли невидимі скрині.
Одного дня він видерся на скелю.
Побачив щілину.
Йому здалося, що звідти блиснуло золото.
Паша поліз.
Ще вище.
Ще.
Ще.
Камінь під ногами був слизьким.
Вітер свистів.
Мангуп мовчав.
І раптом паша зірвався.
Униз.
Туди, де вже не було ні золота, ні влади, ні охоронців.
Тільки каміння.
І смерть.
Кажуть, він не впав сам.
Кажуть, його забрав злий дух Мангупа.
Може, й так.
А може, жадібність сама має руки.
І коли людина надто довго тягнеться до золота, ці руки одного дня хапають її за горло.
Після смерті паші скарб так і не знайшли.
Козак утік.
Мангуп залишився.
А душа турка, кажуть, досі блукає серед скель.
Шукає.
Заглядає в ущелини.
Обмацує каміння.
Шепоче:
— Де воно?
Де золото?
Де печера?
Де скарб?
Мангуп мовчить.
Бо знає правду.
Скарб давно знайдений.
Тільки не той.
Козак знайшов свободу.
Паша — могилу.
Один залишив після себе сміх.
Інший — привид, який досі бігає за золотом, якого ніколи не мав.
Тому вночі, коли вітер проходить між мангупськими скелями, іноді чути дивний сміх.
Гучний.
Веселий.
Майже людський.
Кажуть, то козак.
Він дивиться звідкись згори на темні ущелини.
А внизу блукає турецька душа.
Шукає скарб.
І не може знайти.
Козак сміється.
Бо знає те, чого паша так і не зрозумів:
не все золото, що блищить.
І не всяка людина, яка має скарби, — багата.
Іноді найбагатший той, хто може піти.
А найбідніший — той, хто не здатен зупинитися.
Мангуп стоїть.
Камені пам’ятають.
Вітер сміється.
А десь під землею, кажуть, досі лежить козацьке золото.
Але знайде його не той, хто його шукає.
Бо Мангуп віддає свої таємниці тільки тим, хто приходить не по золото.