Сімеїз мовчав.
Море билося об чорні скелі, розсипалося білою піною і знову відступало. Ніби хтось невидимий дихав під водою.
Попереду стояла Дива.
Вузька, стрімка, майже неможлива. На її вершину ведуть сходи, але здається, що ці сходи прокладені не для людей. Вони ведуть у минуле.
Праворуч — те, що залишилося від Монаха.
Колись він був вищим.
Але взимку 1931 року прийшов шторм. Не просто шторм — удар моря. Хвилі били в камінь доти, доки верхівка скелі не здалася.
Монах розсипався.
Тепер від нього залишилися лише уламки.
Море забрало частину каменю.
Але не змогло забрати історію.
Бо камінь може впасти.
Пам’ять — ні.
Колись Південний берег був іншим.
Ліси доходили майже до моря. Між поселеннями тяглися вузькі стежки. Увечері вони зникали в темряві, а разом із ними зникало відчуття безпеки.
У тих скелях оселився чоловік.
Його називали відлюдником.
Люди приходили до нього за порадою. Вважали мудрецем. Думали, що старість очистила його душу.
Але старість нічого не очищає сама по собі.
Іноді вона лише вчить людину краще ховати те, ким вона була.
Колись цей чоловік приходив із вогнем.
Після нього залишалися спалені села.
Він ішов із мечем — і за ним ішла смерть.
Старі.
Діти.
Жінки.
Дівчата, яких він забирав собі або продавав у неволю.
Минали роки.
Тіла давно стали землею.
Крики — тишею.
І люди забули.
А коли люди забувають злочинця, він дуже швидко починає вважати себе невинним.
Так сталося і з відлюдником.
Він дивився на море й думав, що прожив чисте життя.
Ніби нічого не було.
Ніби кров можна змити часом.
Ніби пам’ять — це вода.
Але море пам’ятає.
І камінь пам’ятає.
Іноді навіть диявол пам’ятає краще за людей.
Одного разу вночі до печери прийшла кішка.
Дощ.
Холод.
Темрява.
Вона жалібно просилася всередину.
Старий пустив її.
Нагодував.
Дозволив залишитися.
А потім одного дня розлютився.
Схопив кішку за хвіст.
І викинув у холод.
Кішка зникла в темряві.
А десь далеко хтось засміявся.
Бо кішкою був диявол.
Йому потрібно було зовсім небагато.
Не вбити старого.
Не налякати.
Лише показати, що минуле нікуди не поділося.
Що під одягом мудреця все ще живе той самий чоловік.
Грубий.
Жорстокий.
Безжальний.
Той, хто вважав чужий біль своєю власністю.
Але цього було мало.
З’явився другий випробувач.
Він прийняв вигляд молодої жінки.
Одного дня старий закинув у море сітку.
Він чекав на рибу.
А витягнув людину.
Дівчину.
Вона лежала в мокрій сітці, ніби саме море віддало її йому.
Вона підняла очі.
Обійняла старого.
Поцілувала.
І в ньому прокинулося те, що він так довго намагався поховати.
Не любов.
Не ніжність.
Минуле.
Він знову простягнув руки до чужого тіла.
І тоді все стало зрозуміло.
Людина може змінити ім’я.
Може змінити одяг.
Може оселитися в печері.
Може назвати себе мудрецем.
Але якщо вона не змінила душу — вона залишилася тією самою.
Тоді втрутилися сили, яких не можна було обдурити.
Не заради помсти.
Заради того, що ще залишалося святим.
За родину.
За чисте кохання.
За тих, кого вже нікому було захистити.
Три постаті застигли біля моря.
Камінь увійшов у плоть.
Плоть стала каменем.
Крик перетворився на мовчання.
Так з’явилися Дива, Монах і Кішка.
Дива стоїть над морем.
Монах дивиться на неї.
Кішка залишається позаду — величезна, темна, ніби сама природа поставила охоронця біля місця покарання.
Три камені.
Три історії.
Одна пам’ять.
А потім прийшов 1931 рік.
Зима.
Шторм.
Море знову почало бити по Монаху.
Раз.
Другий.
Третій.
Доти, доки камінь не витримав.
Верхівка скелі зникла в морській піні.
Можливо, це просто робота хвиль.
Просто ерозія.
Просто природа.
Але дивно.
Бо Монах уже колись був покараний каменем.
І навіть через століття море продовжувало бити його.
Наче нагадувало:
час не виправдовує.
Забуття не очищає.
Камінь теж може мати пам’ять.
І сьогодні, коли люди піднімаються сходами на Диву, вони бачать унизу уламки Монаха.
А за ними — Кішку.
Море шумить.
Вітер проходить між скелями.
І здається, що ці три камені досі розмовляють.
Тільки ми вже не чуємо їхніх голосів.
Бо море забирає слова.
Але не забирає пам’ять.