Над Судаком стояла вежа.
Кам’яна.
Самотня.
Вона дивилася на море з висоти скелі й здавалася такою ж неприступною, як серце дівчини, яка жила всередині.
То була донька архонта.
Красуня, рівної якій не знали в усій Тавріді.
До неї приходили знатні юнаки.
Приносили золото.
Коштовності.
Обіцяли славу.
Навіть Діофант — найкращий полководець Мітрідата — хотів назвати її своєю.
Але вона відмовляла всім.
Бо її серце вже належало іншому.
Пастуху.
Вони зустрілися біля могили служниці.
На кам’яній плиті збиралася роса.
До неї прилітали птахи.
І співали над могилою.
Дівчина побачила юнака.
Він сидів сам.
Смагляве обличчя.
Кучері на плечах.
Очі, в яких було щось таке, чого не побачиш у царських палацах.
— Хто ти?
— Пастух.
— А родом звідки?
Він усміхнувся.
— Мати знайшла мене на городі.
Дівчина засміялася.
Потім запитала:
— Чому ти сумний?
Юнак відповів:
— Бо нікому мене приголубити.
І засміявся.
Так красиво, що вона запам’ятала цей сміх назавжди.
Вони говорили.
Довго.
Про все.
І ні про що.
Вони забули, що між ними стоїть цілий світ.
Вона — донька архонта.
Він — пастух.
Для серця ці речі не мали значення.
Але для людей — мали.
Їх побачили.
І донесли архонту.
Тієї ж ночі пастуха схопили.
Його кинули в кам’яну криницю.
Без суду.
Без пояснень.
Просто тому, що він посмів кохати не ту жінку.
Дівчина збожеволіла від горя.
Кілька днів вона шукала його.
Плакала.
Благала.
Підкуповувала.
Обіцяла.
І нарешті знайшла.
Вона витягла пастуха з кам’яної темряви.
Він був непритомний.
Ледь живий.
Дівчина сховала його у своїх покоях.
Але двері відчинилися.
На порозі стояв архонт.
Він побачив пастуха.
Побачив доньку.
І вже хотів наказати вбити його.
Та раптом зупинився.
Дівчина дивилася на батька.
Бліда.
Налякана.
Але в її очах не було покори.
Архонт відступив.
— Покличте лікаря.
Потім сказав голосно:
— Врятуй його. Я не хочу затьмарювати щастя моєї доньки.
Пастух вижив.
Але архонт не змінив свого рішення.
Він просто змінив спосіб.
Бо іноді найстрашніша в’язниця — не кам’яна.
Іноді це брехня.
Невдовзі корабель мав вирушити до Мілета.
Архонт покликав пастуха.
— Ти маєш виконати доручення.
Дівчині він сказав:
— Через рік корабель повернеться.
Якщо твій коханий залишиться тобі вірним, на щоглі буде білий знак.
Тоді я не перешкоджатиму вашому шлюбу.
А якщо білого знака не буде…
Він замовк.
— Ти вийдеш за Діофанта.
Дівчина погодилася.
Вона вірила батькові.
Не знала лише одного.
Архонт уже наказав морякам убити пастуха в дорозі.
Корабель пішов.
Море поглинуло його.
Минув місяць.
Другий.
Третій.
А потім — рік.
Дівчина щодня дивилася на море.
Щоранку виходила до вежі.
Щоночі чекала.
І одного дня на горизонті з’явився корабель.
Місто вийшло до пристані.
Люди кричали.
Моряки поверталися з Мілета.
Дівчина дивилася на щоглу.
Шукала біле.
Нічого.
Білий знак не з’явився.
Вона зрозуміла.
Пастух не повернувся.
Або зрадив.
Або загинув.
Для неї різниці вже не було.
Вона повернулася до палацу.
Попросила найкращу туніку.
Діадему із сапфіра та опала.
Одягнулася.
Наче на весілля.
Але це було не весілля.
Вона піднялася на вершину вежі.
Туди, де кам’яні зубці дивилися просто в море.
Потім сказала:
— Покличте Діофанта.
Полководець прийшов.
Він думав, що нарешті переміг.
Що тепер ця жінка буде його.
Він кинувся до неї.
Феодора зупинила його рукою.
— Ти хотів мене.
Діофант мовчав.
— Але ти ніколи не хотів мого серця.
Вона подивилася на море.
— Ти знав, що я люблю іншого.
Потім на нього.
— То чого ти домагався?
Діофант не відповів.
— Я мала стати твоєю дружиною?
Вона гірко усміхнулася.
— Ні.
— Твоєю наложницею, яка називається дружиною.
Вона озирнулася на місто.
На батька.
На вежу.
На море.
— Нікчемні люди.
Її голос став тихим.
— І ти.
— І мій батько.
— Ви не знаєте, що таке любов.
Вона підійшла до краю.
— Кохання сильніше за життя.
Діофант зробив крок до неї.
Але було пізно.
Дівчина ступила на кам’яний край.
І кинулася вниз.
Море прийняло її.
Вежа залишилася.
Стояла над урвищем.
Мовчала.
Дивилася на воду.
А люди почали називати її Дівочою.
Можливо, тому що там загинула дівчина.
А можливо — тому що відтоді кожен, хто дивиться на цю вежу, бачить не камінь.
Він бачить вибір.
Між життям без любові.
І смертю заради неї.
Кажуть, море нічого не забуває.
Воно повертає кораблі.
Повертає уламки.
Повертає тіла.
Але іноді не повертає найважливішого.
Тих, кого ми любили.
Тому вночі, коли вітер проходить крізь зубці Дівочої вежі, старі люди кажуть, що можна почути жіночий голос.
Не плач.
Не крик.
Лише одне слово.
«Кохання».
І вежа стоїть над морем.
Стара.
Напівзруйнована.
Але все ще дивиться вниз.
Наче чекає корабель із білим знаком, який так і не повернувся.