Сугдея була прекрасною.
Море лежало під її мурами.
До гавані приходили чужоземні кораблі.
Гірськими дорогами тяглися каравани.
А високо над містом стояв замок, де жила Феодора.
Її називали царівною.
Але вона не хотіла бути чиєюсь царицею.
Багато чоловіків приходили до неї.
Золотом.
Славою.
Мечами.
Обіцянками.
Феодора всім відповідала однаково:
— Ні.
Вона дала обітницю безшлюбності.
І не збиралася її порушувати.
З дитинства поруч із нею були брати-близнюки — Іраклій і Костянтин.
Вони росли разом.
Плавали.
Їздили верхи.
Стріляли з луків.
Фехтували.
Феодора не поступалася їм ні в чому.
А потім хлопчики стали чоловіками.
І дитяча дружба перетворилася на любов.
Костянтин любив мовчки.
Іраклій — вимагав.
Одного разу він залишився з Феодорою наодинці.
— Стань моєю дружиною.
— Ні.
— Я кохаю тебе.
— Я люблю тебе як брата.
Іраклій пішов.
Він нічого не відповів.
Але в його серці вже народилася інша думка.
Якщо Феодора не стане його добровільно — вона стане його силою.
Він вирішив стати царем.
А Феодору зробити своєю рабинею.
Для цього йому потрібен був ворог.
Він вирушив до Кафи.
До генуезців.
І сказав:
— Нападіть на Сугдею.
Я відкрию вам ворота.
А собі за нагороду він попросив лише одне.
Феодору.
Генуезці прийшли.
Їхні кораблі закрили море.
Їхнє військо оточило місто.
Сугдея готувалася до смерті.
Але Феодора не сховалася.
Вона взяла зброю.
Поруч із нею бився Костянтин.
Два місяці місто трималося.
Два місяці генуезці билися об його стіни.
І не могли пройти.
Тоді Іраклій повернувся.
Його зброєю була не сила.
Його зброєю була власна схожість із братом.
Вночі він підійшов до воріт.
Вартові побачили Костянтина.
Вони відчинили.
Двоє впали від ударів.
Засув відійшов.
І ворог увійшов у місто.
До ранку Сугдея була захоплена.
Але Феодори там не було.
Вона втекла разом із Костянтином та кількома захисниками.
До Алустона.
Іраклій лютував.
Він хотів її.
Але вона знову вислизнула.
Генуезькі галери рушили до Алустона.
Фортеця зустріла їх камінням.
Стрілами.
Вогнем.
Киплячою смолою.
Генуезці штурмували.
Раз.
Другий.
Третій.
І щоразу відступали.
Тоді привезли стінобитні машини.
Камінь затріщав.
Стіни почали падати.
Феодора зрозуміла:
Алустон приречений.
Вона наказала залишити фортецю.
І повела людей на Кастель-гору.
Туди, де скелі майже прямовисно падали до моря.
Туди, де до вершини вела одна стежка.
Туди, де стояли подвійні кам’яні стіни.
Кастель чекала облоги.
Генуезці оточили гору.
Не було штурму.
Не було переговорів.
Вони просто чекали.
Голод.
Спрага.
Час.
Іраклій знову запропонував свою допомогу.
Він знав підземний хід.
Знав таємні дороги.
Знав, де можна проникнути всередину.
Вночі він піднявся на Кастель.
Вартові побачили Костянтина.
І пропустили його.
Іраклій побачив брата.
Костянтин стояв біля бійниці.
Він не знав, що смерть уже за його спиною.
Іраклій ударив.
Раз.
Костянтин обернувся.
Подивився на брата.
Наче ще не розумів.
Наче хотів щось сказати.
А потім упав.
Брат убив брата.
І відчинив ворота.
Генуезці ринули всередину.
Почалася битва.
На шум вибігла Феодора.
Вона побачила Іраклія.
І спершу прийняла його за Костянтина.
— Що сталося?
Іраклій усміхнувся.
— Вороги на Кастелі.
Потім простягнув до неї руки.
— Ти моя, Феодоро. Я врятую тебе.
Вона дивилася на нього.
Мить.
Друга.
Потім упізнала.
Не Костянтин.
Іраклій.
Зрадник.
Братовбивця.
Той, хто привів ворога.
Феодора підняла меч.
— Будь проклятий, зраднику.
Меч опустився.
Голова Іраклія впала до її ніг.
А над Кастеллю зійшов місяць.
Місячне світло лягло на щити.
На мечі.
На скелі.
На мертвого Костянтина.
На тіло Іраклія.
І на Феодору.
Вона ще стояла.
Поранена.
Втомлена.
Уся в крові.
Але продовжувала битися.
Генуезці відступали від неї.
Наче від примари.
Наче сама гора підняла проти них свою душу.
Вона билася, поки могла тримати меч.
А потім упала.
Разом із нею загинули останні захисники Кастелі.
Місто було приречене.
Гора замовкла.
Море знову стало тихим.
А внизу, на каменях, залишилися темні смуги.
Народ каже:
це кров.
Кров тих, хто загинув.
Кров Костянтина.
Кров Іраклія.
Кров Феодори.
Кров останніх захисників Сугдеї.
І досі Кастель стоїть над морем.
Наче величезний кам’яний щит.
Вона бачила кораблі.
Війни.
Зради.
Царів.
І тих, хто приходив по чуже.
Але найкраще гора пам’ятає дівчину.
Феодору.
Вона могла стати дружиною.
Стати чиєюсь власністю.
Заховатися за мурами.
Втекти.
Але обрала меч.
Вона втратила місто.
Втратила друга.
Втратила брата.
І сама залишилася на цій горі.
Та не стала рабинею.
Можливо, саме тому народна пам’ять не дала їй померти.
Коли місяць сходить над Кастелем, скелі знову стають срібними.
А темні смуги на камені — майже чорними.
І здається, ніби гора досі пам’ятає ту ніч.
Ніч, коли брат відчинив ворота.
Коли брат убив брата.
Коли жінка підняла меч проти зрадника.
І коли над морем востаннє прозвучало ім’я:
Феодора.
Не цариця.
Не дружина.
Не рабиня.
Воїн.