Мангуп не стояв на землі.
Він висів над нею.
Кам’яна гора, урвища, ліси, хмари. А на вершині — місто, столиця Феодоро, яке дивилося на долину так, ніби знало наперед: колись сюди прийдуть ті, хто захоче його знищити.
Але спочатку мав померти князь.
Старий правитель покликав до себе сина Олександра.
— Мій зір згасає. Слух слабшає. Руки вже не слухаються мене.
Олександр кинувся до нього.
Та батько зупинив його.
— Не нам повставати проти долі. Але перед смертю я хочу взяти з тебе клятву. Куди б не занесло тебе життя — пам’ятай про свій народ. Його воля нехай буде твоєю волею. Його доля — твоєю долею.
— Обіцяю.
Так Олександр став князем.
А потім прийшла війна.
Не через день.
Не через рік.
Але вона прийшла.
Турецьке військо рушило на Мангуп, наче чорна хвиля. Попереду — мечі, за ними — вогонь, а над усім цим — крики:
«Алла-ілла-іль-алла!»
Три сотні воїнів Олександра вийшли назустріч.
І гора здригнулася.
Мечі билися об мечі. Каміння летіло вниз. Люди падали в траву, а над ними кричали ворони.
Турки відступили.
Потім повернулися.
Знову.
І знову.
Вони приставляли драбини до прямовисних скель. Лізли нагору. І щоразу Мангуп відповідав їм камінням, стрілами та киплячою смолою.
П’ять місяців.
П’ять місяців гора тримала людей на собі.
А потім сталося дивне.
Туркам почало здаватися, що Мангуп росте.
Щодня.
Щоночі.
Щоразу, коли вони дивилися вгору, вершина була далі від їхніх рук.
Гора ставала вищою.
Фортеця — неприступнішою.
А страх — сильнішим.
Солдати падали на коліна й молилися. Вони вже не хотіли йти на штурм.
Шайтан, казали вони, сховав Мангуп у хмарах.
Тоді турки змінили зброю.
Вони дістали те, що іноді страшніше за меч.
Обіцянку.
— Відчини ворота, — сказали вони Олександру. — Ми нікого не скривдимо. Платитимете данину — і житимете.
Князь довго мовчав.
Бо знав: ворог може брехати.
Але ще більше він боявся іншого.
Що рішення за весь народ ухвалять кілька людей.
І тоді він згадав батькову клятву.
Олександр скликав віче.
Народ зібрався на горі.
Вода закінчувалася.
Їжа закінчувалася.
Сили закінчувалися.
Першим заговорив боярин.
— Треба здатися. Діти, жінки й старі будуть живі.
Люди зашуміли.
Здавалося, це розумні слова.
Здавалося.
Бо бояри вже домовилися з турками.
Їм обіцяли життя.
Їм обіцяли багатство.
А місто?
Місто вони залишали ворогові.
Тоді вперед вийшов простий воїн.
Латник.
Без титулу.
Без золота.
Без домовленостей за спиною.
— Не вірте їм, князю. Ворог не дотримає слова. Краще померти у чесному бою, ніж жити рабами.
І сказав:
— Помремо або переможемо!
Народ відповів.
— Помремо або переможемо!
Олександр усміхнувся.
Бо вперше за багато місяців почув не голос страху.
Голос свого народу.
А потім бояри побігли до воріт.
Коні загупали по каменю.
Люди зрозуміли все надто пізно.
— Смерть зрадникам!
Стріли полетіли їм услід.
Але ворота вже відчинялися.
І за ними стояла турецька армія.
Мангуп упав не від меча.
Його відкрили зсередини.
Турки увірвалися в місто.
Вогонь.
Крики.
Кров.
Будинки, які будували покоління, горіли за кілька годин.
Тих, хто вижив, брали в полон.
Олександра закували в кайдани й повезли до Стамбула.
Султан подивився на нього.
— Ти мужній воїн. Служи мені — і житимеш.
Олександр мовчав.
Потім відповів:
— Я не зраджу свій народ. Краще розділю його долю.
Султан розгнівався.
— Ти помреш.
Олександр подивився йому в очі.
— Минуть роки. Твоя імперія розсиплеться, мов іржаві лати. А наша земля знову стане вільною.
Його стратили.
Разом із його людьми.
Але не всі слова вмирають разом із людиною.
Століття минали.
Імперії народжувалися.
Імперії зникали.
Прапори змінювалися.
Каміння залишалося.
Мангуп досі стоїть над долиною.
Не як переможений.
Як свідок.
На його вершину більше не ведуть князівські процесії. Не сурмлять труби. Не збирається віче.
Лише вітер проходить крізь руїни.
І якщо прислухатися, можна почути голос старого князя:
«Пам’ятай про свій народ.»
А потім — голос Олександра:
«Його доля — моя доля.»
Мангуп зруйнували.
Але не скорили.
Бо каміння можна розбити.
Місто можна спалити.
Людину можна закувати в кайдани.
Але клятву — ні.