Любов матері народжується раніше за дитину.
І коли мати помирає — вона все ще живе.
Не в небі. Не в пам’яті. У камені.
На Качі стоять дві скелі. Одна трохи вища, друга — ніби схилилася до неї. Дивишся здалеку — просто каміння.
А підійдеш ближче — і здається, що одна когось чекає.
А друга — когось боїться.
Колись там жила Земіне зі своєю донькою Шеріфе.
— Мамо, я чогось боюся.
— Коркма, балам. Не бійся, дитинко.
Так говорять усі матері.
Навіть коли самі бояться.
Земіне гладила доньку по волоссю, заплітала дрібні кіски й шепотіла:
— Севгілі. Кімітлі. Коханайм. Моє улюблене. Моє безцінне.
Світ міг бути жорстоким.
Але поки донька лежала головою на її колінах — світ не міг до неї дістатися.
Та неподалік жив Топал-бей.
Кульгавий.
Багатий.
Жорстокий.
Він звик, що все можна купити.
Землю.
Будинок.
Людину.
Дівчину.
А якщо не можна купити — можна забрати.
Одного вечора він приїхав до Земіне разом із Мустафою.
— Якщо кричатиме, заткни їй горло.
Земіне почула тупіт коней.
Мати почула.
Бо коли небезпека наближається до дитини, материнський слух стає гострішим за будь-яку зброю.
Жінки втекли.
Ущелля звивалася між скелями, наче чорна змія.
Позаду гупали копита.
— Мамо, що нам робити?
Земіне згадала сон доньки.
Уві сні вони бігли скелями.
А потім самі стали скелями.
І Топал-бей пробіг повз них.
— Хоч би так воно й сталося, — сказала Земіне.
І сталося.
За два кроки одна від одної вони перетворилися на камінь.
Топал-бей під’їхав.
Дивився.
Шукав.
Не знайшов.
Тоді наказав пригнати десять пар буйволів.
Аркани накинули на скелі.
— Гі!
Буйволи рвонули.
Камінь не ворухнувся.
— Ще!
Нагайки свистіли.
Тварини ревіли.
Люди тягнули мотузки.
І раптом скеля тріснула.
А з каменю почувся голос:
— Вай, вай, анам… Пропадаю, матусю.
Люди завмерли.
Бо голос був живий.
І тоді з іншої скелі пролунало:
— Коркма, балам. Я з тобою. Нічого не бійся.
Ніхто не знав, що страшніше:
цей голос
чи те, що він лунав із каменю.
Люди кинули буйволів.
Побігли.
Топал-бей теж утік.
Він боявся озирнутися.
Бо, можливо, знав: є сила, яку не купиш.
Є любов, яку не можна забрати.
Є мати, яку не можна змусити віддати дитину.
Навіть якщо вона вже стала каменем.
Минали роки.
Палаци руйнувалися.
Беї помирали.
Гроші переходили з рук у руки.
Люди забували імена тих, хто наказував.
А дві скелі залишилися.
Стоять за млином Кушу-Дермен, над Качею.
Одна — Мати.
Друга — Дочка.
І якщо підійти зовсім близько, коли навколо немає людей, коли вітер перестає шуміти в ущелині, можна почути дивний звук.
Не голос.
Не плач.
Щось між ними.
«Коркма, балам».
Не бійся, дитинко.
Бо мати може стати каменем.
Може втратити голос.
Може зникнути з цього світу.
Але якщо її дитині страшно —
вона все одно відповість.