Парагільмен не любить прямих людей.
Не тому, що вони погані.
Просто гора пам’ятає одного чоловіка, який ніколи не ходив прямо.
Його звали Суфракіс.
А люди називали його Кривим.
Не через спину.
Не через обличчя.
Не через характер.
Одна нога в нього була коротша за іншу.
Тому коли Суфракіс ішов дорогою, спочатку рухався прямо, потім раптом звертав убік, робив кілька дивних кроків, знову вирівнювався — і йшов далі.
Люди сміялися.
А потім перестали.
Бо настала ніч, коли над Ламбадою запалали вогнища.
Пірати.
Знову.
Люди гнали худобу в гори, хапали дітей, ховалися в ущелинах.
А Суфракіс ніс із собою глечик.
Не воду.
Золото.
Він піднявся на Парагільмен і знайшов стародавній тис.
Величезний.
Старший за пам’ять.
Під ним ніхто не шукав.
Суфракіс подивився на дерево.
Зробив кілька кроків на північ.
Потім — стільки ж на захід.
Але не прямо.
Криво.
Викопав яму.
Опустив туди глечик.
Засипав землею.
І пішов.
Пірати прийшли.
Не знайшли золота.
Тоді спалили будинки.
Зрубали дерева.
Витоптали поля.
І пішли, пообіцявши повернутися.
Вони повернулися.
Ще раз.
І ще.
Тричі Парагільмен ховав людей.
Тричі земля бачила дим над Ламбадою.
А глечик лежав унизу.
Тихо.
Нерухомо.
Чекав.
Минуло багато років.
Суфракіс постарів.
Піднятися на гору вже не міг.
Покликав синів.
— Ідіть до тиса.
Знайдіть його.
Відрахуйте кроки.
Сини пішли.
Перший рахував.
Пішов не туди.
Вийшов до Алушти.
Другий був надто довгоногий.
Опинився біля Партеніта.
Третій вирішив повторити батькову ходу.
І знайшов місце над Ламбадою.
Викопали ями.
Порожньо.
Повернулися.
Старий подивився на них.
І тільки сказав:
— Парагільмен!
Вони знову пішли.
Тепер разом із сусідами.
Одні казали: на північ.
Інші: на захід.
Треті стверджували, що Суфракіс робив спочатку два широкі кроки, потім три короткі, потім повертав праворуч.
Парагільмен перетворився на карту.
Кожна його стежка стала підозрілою.
Кожен камінь — орієнтиром.
Кожне дерево — частиною таємниці.
Вони перекопали гору.
Золота не знайшли.
Суфракіс помер.
А глечик залишився.
Можливо.
Бо гора мовчить.
Минали століття.
Люди забували війни.
Зникали поселення.
Змінювалися володарі.
А Парагільмен стояв.
Іноді хтось приходив із папірцем.
На ньому були цифри.
Стрілки.
Хрести.
Дивні лінії.
«Тут».
Викопував яму.
Порожньо.
Наступний приходив через двадцять років.
Копав поруч.
Теж порожньо.
Третій казав, що всі попередні були дурнями.
І копав ще глибше.
Може, вони всі помилялися.
А може — ні.
Можливо, глечик досі лежить під корінням старого тиса.
Можливо, золото давно почорніло.
Можливо, діаманти чекають людини, яка правильно зрозуміє ходу Кривого.
А можливо, Суфракіс навмисно залишив неправильні сліди.
Бо він знав одну просту річ:
прямою дорогою скарб знаходять тільки в казках.
А Парагільмен — не казка.
Він просто дуже давно тримає в собі те, що люди так і не навчилися шукати правильно.
Тому якщо завтра на горі з’явиться свіжа яма —
не смійтеся.
Це не просто яма.
Це чийсь останній шанс довести, що Кривий Суфракіс нарешті повернувся за своїм золотом.