Київ шумів за парканом, змінював назви вулиць і людей, а буковий гай стояв осторонь, мов старий літописець. І якщо прислухатися, можна почути, як дерева шепочуть одне одному ці імена, з’єднуючи їх корінням під землею. Так утворюється ліс, де нічого не зникає остаточно, а кожне «він + вона» продовжує рости, навіть коли про нього вже ніхто не пам’ятає.

Тут любов не зникає, вона лише заглиблюється. «Він + вона» — просте рівняння, вирізане десятки років тому, уже вросло в дерево, розплилося, деформувалося, але не зникло. Буки прийняли ці написи, як приймають дощ чи блискавку: без осуду, без поспіху. Кажуть, що кожна така подряпина змінює напрямок росту гілок, і тому гай ніколи не буває однаковим двічі.

Сад живе за власним календарем. Тут весна приходить раніше, ніж у місті, а осінь затримується, щоб дочитати всі історії, вирізані на стовбурах. Деякі імена давно вже належать людям, яких немає, але буки все ще пам’ятають, як ті стояли поруч, сором’язливо сміялися і домовлялися про вічність, не підозрюючи, наскільки вона важка.

Іноді вранці можна побачити, як написи ледь-ледь світяться. Сторож саду клянеться, що це не роса і не сонце, а тепло старих обіцянок, які досі не охололи. Він каже, що якщо торкнутися кори в цей момент, можна відчути, як чуже серце б’ється поруч із твоїм — повільно, але вперто.

Виявляється, букова кора, крім усього, ще й чудово зберігає різні графіті…

Бували роки, коли закохані поверталися сюди вже з іншими людьми, дивилися на свої імена й не впізнавали себе. Але буки впізнавали. Вони зберігали не стільки любов, скільки її можливість — ту мить, коли світ здавався простим, а майбутнє легко вкладалося між двома плюсами.

Виявляється, букова кора, крім усього, ще й чудово зберігає різні графіті…