У темну ніч я містом тихо брив
І в серці ніс своє таємне горе.
Кругом життя кипіло, наче море,
І блискіт ламп мене дразнив, тіснив.

Не міг сісти, так його щось гнало від стіни до стіни. Ходив та ходив по хаті. Обстановка хатня і кути замазувалися і пропадали в вечірнім сутінку, а в голові зарисовувалися давні образи щораз виразніше.

Червоний край неба догорає, а вже зі сходу летять на землю темні сумерки.

Великий, як море, став почорнів, затушувалися довгі тіні дерев, стихли в природі голоси, кожна рослина завмирає…

Надворі росте спориш.
Ми поїдемо в Париж.
На городі лобода.
Ми поїдем навсігда.

В нашій хаті таргани.
Нас тепер не зупини.

На горищі дід Бабай.
Рідний краю, прощавай!

хворий брат

Ой по потребі,
По потребі барзе царській,
То там-то много війська, гей, понажено
Да через мечу положено,

Я бачу знов тебе! Он стать твоя біліє,
І око знов моє по твому блудить склоні.
Ось бач: вже сонця жар тепло на світ весь сіє,
Лиш ти одна сумна у сніговій опоні!..

Жив собі чоловік та жінка, і був у них хлопчик. Були вони бідні й жили в куцій старенькій хатинці. Вітер повіне,— то вона й гойдається — от-от перекинеться. Виліз батько з сином на хату, щоб полагодити верх, коли на трямку сидить Чорний Орел. Впіймав його батько та й каже:

купив
чорненький
гробівець
поставив
вдома
замість
ліжка
потрібно
звикати
до постійного
місця
проживання

Практика Василь

В городі Козлові стояла темниця кам’яная,
Сім сажень в землю вмурованая;
У тій темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.

В селі Генделівці дуже багато різноманітних могил. Є місце, яке називають Камінням, де аж сорок дві могили стоять одна біля одної, а посередині одна дуже висока, вічно з голою вершиною, позбавлена трави від сонячної спеки.
     

Петро Дорошенко народився 1627 року в Чигирині в родині козака. Двадцяти двох літ він — козак гетьманської сотні. За видатні здібності Хмельницький надає йому чина «арматного писаря», посилає з важливими дорученнями.

Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.

Мов велетень грізний з горбів синявих краю
Обідраним хребтом над зелень виринає,
Здаєсь: щоглим чолом блакитів досягає,
На ньому зломи скель в промінні сонця сяють.
Між зламами верхів буйні вітри гуляють,
На склі корчик сів і цвітом розцвітає,
Сльозою джуркало у стіп її спливає
І котиться долів, і губиться у гаю.
В той край летить душа, там серце відпочине,
Буятимуть думки в небеснії простори,
І око переб’є голубе, ясне море…
О світ красиі У стіп його скрізь карли-гори,
Над ним лиш небо перлозоре, ясне, синє,
І херувимів спів з його просторів лине.

NOCTURNO
Артистові-мадяреві
Юліанові Панкевичеві

На сонні ниви, на левади
Місяць сріблисті ллє каскади,
Сипле брильянтів срібні рої
На польні рожі і пової.
На ясні ниви, на левади

ліхви ликошуть тикві
хвико ліквіли тишуть
хвити ліколи квішуть
шокви литьку лівіхли
хвилі колишуть квіти
квіти колишуть хвилі

хворий брат

Наперсток з сонячного дна –
То десять тон.
Сум перетриманого дня –
Блакитний тон.
Кружля з дерев і опада
Кленовий лист.
Казати й повертатись До
Я маю хист.

Марко Марсельський

Неначе часовий релікт
Протяжністю мільйони літ:
Мільйони ‘до’ і ‘після’ того.

Усі жінки прокинулись,
Бо їм
Наснивсь один і той же сон,
Неначе хтось
Легенько стука в шибку
Й називає
Їх на ймення.

Ой із города із Трапезонта виступала галера,
Трьома цвітами процвітана, мальована.

Кождий з вас чув, що вода морська солона така, що з неї навіть сіль роблять, а то так, що будують на побережю лотоки і у ті широкі або мілкі лотоки пускають повно морської води, котру від моря загатою відтинають. Відгачена вода схне на сонце, а як зовсім висхне, то лишається біла сподовина, а се є морська сіль.

Ой та то ж не пили пилили
І не тумани вставали,
Як із землі турецької
Та із віри бусурменської

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас не спиняє,—
Разом к світлу, други жваві!

Ой полем киліїмським,
То шляхом битим гординським,
Ой там гуляв козак Голота,
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Знову ніч, знову день, є прогрес у коханні
Ти доводиш мені закони небесні,
Ти будуєш конструкції мовно-словесні,
Й переваги духовні над реальним.
Ти багато говориш розказуєш двічі,
Робиш вигляд тебе усе це цікавить,
Ти достукатись хочеш до мене вічно,
Але скажу поправді мене це все харить!

Олег Б.

Безжалісна музо, куди ти мене завела?
Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм?
Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя?
Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною?

 Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську…
Я люблю свій зажурений ліс…
Що там  тропіки,
                          що там пампаси? —
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав би за неї одразу