Звуки – рани повітря.
Звуки – щити черлені.
Одягнений в ніч безсонну
Чюрльоніс.
Звуки – повітря черви.
Звуки – чернетка слова.
За командою ‘вільно’
черга послабила ногу.

Чорна діра поглинає усе
Вона їсть тебе
Вона їсть мене
Я сказав стій
Ти сказав пас
Чорна діра навколо нас

Олег Б.

Джек Лондон. Снага жіноча. Оповідання.

На Аю-Дазі колись стояв замок.

Високий.

Міцний.

Такий, що його було видно здалеку — над лісом, над морем, над усіма дорогами.

Гора Опук не завжди була горою.

Колись тут жили люди, які не знали, навіщо сильному пригнічувати слабкого.

Вони не будували тюрем. Не ставили статуй самим собі. Не змушували сусіда ставати навколішки.

А потім море принесло двох жінок.

Епілог осінньої поеми –
Стьобані морозом хризантеми,
Влітку сил набралися від сонця
Й безвість оживляють під віконцем.

Росте Антонич, і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Ой, нахилися, нахилися тільки,
почуєш найтайніші з всіх слова.

Напруга тут струмить й бринить
Гуде напнуто в лонжеронах
Глухий прибій зусилля хвиль
Шпангоутів долає міць.

Поновилась ікона — була старою, непомітною серед натовпу образів, що ними, звичайно, вквітчано покут української хати, а ось засяла, залисніла, мов вийшла зі своєї шкаралущі, як та гадюка.

Юрась Хмельниченко — молодший син гетьмана Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомківни. Народився він 1641 року в Суботові. Після смерті батька 1657 року козацька рада в пам’ять заслуг Богдана проголосила шістнадцятилітнього Юрка гетьманом України.

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Уривок з роману

Я опинився в країні, де вважав себе в безпеці. На щастя, мене занесло в ту частину острова, де була висока гора. Сніг покривав її вершину, і завдяки своїй висоті вона була недоступна людям і тваринам. 

У кожному місті є місце, куди люди приходять не для того, щоб кудись дістатися. Вони приходять туди, щоб знову відчути себе живими.

Скільки разів возьме кріпкии мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи.

— Іван з Буджака — звір, а все ж товариш добрий, а найголовніше — душа чоловік! — казали арештанти.

— Це навіки пропащий чоловік, це запеклий злочинець…  Погляньте на його обличчя, зверніть увагу на його завзяте мовчання, на цей упертий, похмурий погляд — і страшенний злочинець стане перед вами, панове! — казав на суді прокурор.

Пекельний жар, жажда в`ялить –
Кругом піщане море…

Вареник надкушений
З сиром
Чи не з сиром
З картоплею швидше
Але все ж смачний

Іван Троян

учора ще написане
береш
для насолоди чи на перевірку
а там паскудний смур

На кичерах сивасті трави,
черлений камінь у ріці.
Смолиста ніч, і день смуглявий,
немов циганка на лиці…
І куриться із квітів запах,
немов з люльок барвистих дим.
Дрижать ялиці в вітру лапах,
голосять шепотом дрібним,
течуть униз краплини шуму,
немов з гарячих пнів смола.
Сповитий в зелень і задуму,
п`є олень воду з джерела.

Після вечері Кметь вийшов на ґанок. На заході, за курганами хмар, конали смуги весняного сонця. Був останній тиждень перед Великоднем. У квітневім повітрі стояв гострий холодок і чітка прозорість. За повіткою дзюрчали потоки й виносили свою пісню в голубу невідому даль.

СЦЕНА ПЕРША

Софоклідіска, Лемніселена.

Софоклідіска

Повторювати стільки раз уже б достаньо,
Хоча б безпам’ятна була б, тупа, й дурна!
Але я бачу, що занадто вже
Рогулькою дурною бачиш ти.
Я п’ю – це правда, але пропивати
Накази – звичаю не маю.

Огидний вереск, п’яний лай,
Пекельний сморід – люди ниці!
О насолода, насолода! –
З розмаху кожному – по пиці!

Нема краю широкому, вільному степу! Простягся він рівний-рівний від кучугурів Дніпрових аж до самого Сиваша, уперся в його, став неначе на годину, а далі перекинувся через Сиваш, задавив його своєю величезною рівнотою і простягся вже вільно далі й далі, зачепив річечки Молочну, Дін і пропав десь…

Душа моя мені чужою стала,
А мисль моя мені бідою стала.
Не вславиться могутністю халіф.
Чия країна вся — золою стала.

Неначе пластилін,
Як тане синій лід,
Як хлюпа сірий дощ
О кам`яний поріг.
Неначе я отут,
А десь там нагорі –
То моє друге я
Жариною горить,
Розжарений вуглець,
Що пальці обпечеш,
У руки не візьмеш –
Палає пластилін…

Марко Марсельський