На Дзвонецькій горі, де віки і природа зберегли свою непорушну тишу, лежить могила, про яку ходять численні легенди. Вона здається зовсім простою на перший погляд, але її міць і таємничість приховують багато. Серед її каменів стоїть великий хрест, який, похилившись під важким тягарем часу, мовчки свідчить про ту страшну подію, що сталася на цих землях багато століть тому.
Існує давня оповідь, що в ясну сонячну погоду, коли земля відпочиває від важких кроків людей, і спокій охоплює все довкола, якщо прикласти вухо до землі, то можна почути відголос дзвонів. Легенда розповідає, що це дзвони — дзвони, які звучать з того часу, коли мирна земля була розірвана війною, і в них відлунює пам’ять про безліч тих, хто колись тут молився за мир і спокій.
Але є й інша, ще більш похмура оповідь, яка пов’язує Дзвонецьку гору з кровавими подіями 1504 року, коли татари, розіп’явши на своїх шаблях силу і страждання, вирізали місцевих мешканців, намагаючись захопити їхні землі. Проте під час цієї жорстокої кампанії вони не змогли здобути монастиря, що стояв у серці цього краю. Історія каже, що всі, хто захищав святиню, полягли на Дзвонецькій горі, ставши жертвами страшної кривавої бійні.
Татари, не спромогавшись здобути місто, вивели своїх воїнів на цю високу землю, де поховали безліч загиблих — і своїх, і тих, хто встав за рідну землю. Ті, кого не добили в бою, були закопані живими, поглинуті землею разом з усіма тими нещасними, хто не зміг втекти.
І з того часу, кажуть, у ясні дні, якщо прикласти вухо до цієї святої землі, можна почути брязкіт мечів і стогін полеглих воїнів. Це — не лише відголосок битви, а й стогін душ, які не знайшли спокою. Їхні страждання і боротьба залишили свій слід у землі, що поглинула їх тіла, але не здатна стерти пам’ять про їхній героїзм і трагедію.
З того часу Дзвонецька гора стала місцем, яке поважають не тільки за її природну красу, але й за її таємничу і жахливу історію, що ще й сьогодні шепоче про себе в кожному віянні вітру, що торкається її схилів.