На висотах Соколиних гір, що вартують над старими руїнами Губківського замку, де камінь дихає минулим, а вітер шепоче імена давно спочилих героїв, живе переказ, якому не один вік. Серед глухих урвищ і мовчазних дерев, де зникає межа між явним і прихованим, мовиться про скарб, що не має ціни, бо не золотою вагою міряється його вартість, а духом і честю — про булаву самого Богдана Хмельницького.
Там, де колись стугоніли козацькі шаблі і клекотів бойовий клич в ім’я волі, залишено було цю святиню — не як прикрасу, а як обітницю майбутньому. Кажуть, сам гетьман, передчуваючи бурі, що зійдуть на українську землю, велів заховати булаву — знак його влади — у скелях, де не знайде її ні чужинець, ні рука недостойна.
Та не камінь був її єдиним сторожем. Легенда мовить, що над нею стоять душі полеглих козаків, лицарів волі, які у боротьбі віддали кров свою, але дух лишили вартувати клейноди. Вони не мають спокою — не через кару чи гнів, а тому, що присягли стерегти символ гетьманської сили доти, доки з’явиться той, хто буде гідним її піднести.
Кажуть, у безмісячні ночі, коли хмари повзуть низько над землею, а крони дерев хитаються, немов схиляються у молитві, чути в горах глухий гомін: то не вітер, то не звір, — то шепіт душ, що чекають. Їхнє терпіння — мов скеля, їхня вірність — мов саме небо.
Не один шукач мріяв знайти ту булаву, та всі поверталися ні з чим, або й не поверталися зовсім. Бо не сміливість, і не хитрість — лише чисте серце, сповнене любові до землі своєї, і дух незламний, як степ, можуть розбудити козацьку варту.
І буде так доти, доки на землі не з’явиться той, хто не пожене правди заради слави, не проміняє свободи на вигоду, не злякається тіні, коли шлях веде крізь пітьму. Лише йому — останньому з роду нескорених — відкриється місце спочинку булави.
А до того часу вона спатиме у горах — німа, незрушна, мов сама історія. І лише вітер, що лине з полів, зрідка торкає вершини скель, нагадуючи живим, що слава не вмирає, якщо її бережуть душі тих, хто ніколи не скорився.