Замок не любить, коли його шукають.
Особливо ті, хто шукає золото.
На високій горі, над землею, яка пам’ятає більше смертей, ніж імен, стоять руїни Губківського замку.
Колись тут були стіни.
Башти.
Ворота.
Підземелля.
А ще — князі Семашки.
Про них говорили пошепки.
Бо багатство — це ще не найстрашніше, що може залишитися після людини.
Страшнішою є пам’ять про її жорстокість.
Кажуть, князь Семашко наказав викопати під замком підземні ходи. Глибокі, вузькі, холодні. Вони спускалися в землю так далеко, що люди переставали розуміти, де закінчується замок і починається пекло.
Там він ховав золото.
Срібло.
Коштовне каміння.
Те, заради чого інші князі починали війни.
Але разом із багатствами під землею залишилося дещо інше.
Крики.
У темних підземеллях Семашко карав тих, хто не хотів коритися.
Кажуть, каміння там просочилося кров’ю.
Кажуть, ночами з-під гори ще можна почути голоси.
А ще кажуть, що князь знав магію.
Не ту, про яку пишуть у книгах.
Іншу.
Таку, після якої людина може померти, але її страх залишиться жити.
Тому селяни обходили замок стороною.
Хрестилися.
Не дивилися на вежі.
Не заходили в підземелля навіть тоді, коли там можна було знайти золото.
А потім князі зникли.
Минуло століття.
Інше.
Ще одне.
Замок почав руйнуватися.
Каміння падало зі стін.
Дерева проростали крізь підлогу.
Дахи зникли.
А золото залишилося.
Принаймні так говорили.
І тоді прийшли шукачі скарбів.
Вони не боялися князів.
Не боялися проклять.
Не боялися мертвих.
Їх цікавило тільки золото.
Вони били стіни кирками.
Розкопували підземелля.
Ламали стару кладку.
Спускалися туди, куди до них не хотіли спускатися навіть живі.
Але замок мовчав.
Нічого не віддавав.
Ні золота.
Ні коштовного каміння.
Ні навіть уламка князівської слави.
Можливо, скарбів не існувало.
А можливо, вони лежали глибше, ніж могли дістати людські руки.
Потім з’явилася інша історія.
Її переказували вже не князі й не мандрівники.
Її записав краєзнавець Олександр Цинкаловський.
Одного разу якийсь юнак провалився в глибоку пивницю замку.
Темрява поглинула його.
А потім він повернувся.
У руках — золоті монети.
Багато.
Він нічого не пояснював.
Просто забрав частину скарбу.
І пішов.
Але таємниця довго таємницею не залишається.
Особливо коли вона зроблена із золота.
Один селянин почув про знахідку.
І вирішив послати до підземелля свого сина.
Хлопець спустився.
У темряву.
Туди, де колись тримали князівські скарби.
Туди, де, можливо, ще залишався запах старої крові.
Він зник.
Назавжди.
Ні тіла.
Ні монет.
Ні сліду.
Тільки порожній вхід до пивниці.
Після цього люди знову почали говорити про прокляття.
Бо золото можна знайти.
Але якщо за ним доводиться спускатися туди, звідки не всі повертаються, це вже не скарб.
Це приманка.
Можливо, князь Семашко справді сховав золото.
Можливо, воно досі лежить десь під Губківським замком.
У кам’яній кімнаті без дверей.
У колодязі.
Під старою стіною.
На самому дні підземного лабіринту.
А може, золото давно зникло.
І залишилася тільки легенда.
Але легенди теж мають ціну.
Особливо ті, які змушують людей повертатися.
Кожне покоління приходить до замку з новими інструментами.
Новими картами.
Новою вірою в те, що саме воно знайде те, чого не знайшли інші.
І замок знову мовчить.
Бо він знає:
справжні скарби не лежать на поверхні.
Вони лежать там, де людина вже не відрізняє золото від темряви.
І, можливо, десь під горою досі стоїть князь Семашко.
Не живий.
Не мертвий.
Просто чекає.
Перед ним — скриня.
У ній — золото.
За його спиною — безкінечне підземелля.
А десь далеко, під землею, чути кроки.
Хтось знову спускається.
Знову шукає.
Знову вірить.
І замок усміхається своїми чорними вікнами.
Бо він знає те, чого не знає шукач скарбів:
іноді золото — це просто спосіб змусити людину самій зайти в темряву.