Усе тяжіє до всього. Не через волю. Не через план. Лише тому, що бути окремо — неможливо.
Це сила, що збирає розсипане, що тримає зорі й кістки, серця і міста.
Це тиша, в якій камінь завжди впаде вниз, навіть якщо не знає, що таке “вниз”.
На самому краю зоряної тиші, де світла ще не було, а тіні ще не знали себе, дрейфувала Пилинка. Вона не мала форми, не мала імені, лише мріяла. Про що — сама не знала. Бо не було ще ні мови, ні тіла, ні часу.
І ось одного разу повз неї проплив ще хтось. Він не сказав: «Йди до мене». Не тягнув, не обіцяв. Лише був. І Пилинка, не розуміючи чому, почала наближатися.
Вона не знала: чи це він її тягне, чи вона сама тягнеться. Вони обертались один біля одного, ще не знаючи, що колись це назвуть «орбітою». Вони ставали ближчими, не стикаючись, ніби між ними існувала пам’ять про дотик, який ще не стався.
І так — не за миттю, не за віками, а просто — з того тяжіння, що було без запиту й вибору, народилась перша планета. Не з волі, не з зусилля — а з потреби бути не окремо.
І всі інші, хто приходив після, теж тяглися один до одного. Падали. Обертались. Торкались. Не тому, що хтось це придумав — а тому, що так влаштоване серце матерії: йому боляче бути на самоті.