У далекій долині, де час не рахувався, а думки ще не мали мови, жили мудреці, які прагнули побудувати міст — не з каменю, а зі смислу.
Вони приносили твердження, доводи, докази. Виплітали ланцюги логіки, сплітали нитки послідовностей. Але кожен раз, коли міст майже був готовий — одна з опор хиталась, і все падало.
Одного ранку найстарший із мудреців підійшов до підніжжя і мовив:
— Ми ставимо питання, як побудувати міст. Але забули спитати: на чому він має стояти?
Всі замовкли. І тоді він вказав на один камінь — гладкий, непохитний, як тиша.
— На цьому камені ми не ставитимемо питань. Ми не доводитимемо його. Він — є. Без нього — нічого не почнеться. Але як тільки ми його приймаємо, усе інше починає працювати.
Хтось обурився:
— Але ж це — сліпа віра!
А мудрець відповів:
— Так. Але це — віра розуму. Не серця, не тіла. Віра, що початок має бути. Що не все може бути доведене, але щось мусить бути прийняте, аби ми могли мислити.
Так з’явилась Перша Аксіома.
Не як істина — а як опора.
Не як відповідь — а як дозвіл шукати далі.
З того моменту будь-яка система мала свій Камінь, який не потрібно було рухати. Бо рух починається не з руху, а з точки спокою.