Був мандрівник, який пройшов вісім земель. У кожній з них він збирав щось: у першій — камінь, у другій — слово, у третій — шрам, у четвертій — пісню, у п’ятій — погляд, у шостій — обітницю, у сьомій — втрату, у восьмій — тишу.
На дев’ятій землі не було нічого. Лише порожній пагорб і вітер. Мандрівник зупинився, розклав усі свої здобутки навколо — і вперше не шукав нічого нового.
Він сів посеред свого кола і зрозумів:
усе, що було розкидане, — зібралось.
усе, що здавалось розірваним, — склалось.
усе, що він ніс, — було не вантажем, а шляхом.
І в цю мить пагорб обернувся: під його ногами відкрився схований спуск — не до кінця, а до початку, який був іншим.
Бо Дев’ять — це завжди поворот. Це момент, коли коло стикається саме з собою. Це не кінець шляху, а місце, де він обертається і стає новим.
І тоді мандрівник усміхнувся.
Бо вперше знав, що не потрібно нічого додати.
Потрібно тільки — зібрати.