У самому центрі стародавнього саду стояла кам’яна чаша. Вона була порожня. Ніхто не пам’ятав, хто її поставив, і ніхто не знав, навіщо вона була створена. Але всі, хто приходив до саду, зупинялися перед нею, схиляли голову — і йшли далі трохи інакшими.
Одного разу до саду зайшов юнак, що шукав відповідь на головне питання: з чого почати? Він обійшов дерева, заглянув у ставки, слухав пташок і навіть говорив із вітром. Але відповідь не приходила. Лише тоді, коли він випадково наблизився до чаші й побачив, що в ній нічого немає — раптом усе зупинилось.
Його думки, наче птахи, розлетілись. Тиша заповнила його. Він відчув, як порожнеча не лякає, а тримає. Не вимагає — а дозволяє. Не штовхає — а відкриває.
У цій порожнечі було все: всі можливі відповіді, всі ще ненароджені шляхи, всі майбутні рішення. Бо з неї починається все. Бо вона — не кінець, а початок. Нуль. Ненаявне, що чекає.
Коли юнак вийшов із саду, він більше не питав: «з чого почати». Він уже ніс у собі простір, з якого все могло постати.