Море вміє зберігати таємниці.
Але іноді воно їх повертає.
Десь біля Ореанди, де тепер шумлять дерева й сонце лягає золотими плямами на воду, колись стояло грецьке рибальське поселення.
Фулі.
Місто рибалок, купців і святих.
До його гавані приходили кораблі з далеких країв. Вони забирали кефалеву ікру, сушену рибу, величезні амфори з солоними дарами моря.
А над поселенням стояв храм святого Спиридона.
Перед його образом горіли тридцять три лампади.
Олію для них робили всі.
Чоловіки.
Жінки.
Навіть діти від семи років.
А ще кожна наречена мусила пошити святому пару черевиків.
Бо святий Спиридон, казали старі, не сидить на одному місці.
Він ходить світом.
Допомагає морякам.
І якщо вночі в храмі раптом не знаходили його взуття на місці — знали: знову пішов рятувати когось у морі.
У Фулі жили дві сестри.
Близнючки.
Патриця та Христина.
Такі красиві, що чужоземні купці говорили про них у портах Чорного моря.
А свої односельці пишалися ними настільки, що навіть не дозволяли дівчатам збирати маслини для святого.
Красиві руки не повинні були чорніти від роботи.
Коли сестрам виповнилося вісімнадцять, настав день вибору.
Сільський архонт зібрав юнаків.
Священник прочитав молитву.
Дівчата стали під найстарішою маслиною.
— Кого ти обереш? — запитала Христина.
— Того, кого люблю.
— А якщо він тебе не візьме?
Патриця усміхнулася.
— Тоді вийду за сина архонта.
Христина помовчала.
— А я оберу Лікурга.
Так і сталося.
Лікург і Стефаній стали їхніми нареченими.
Народ радів.
У храмі співали.
Виноградні вінки падали до ніг молодих.
Призначили день весілля.
І тільки одна річ залишилася невиконаною.
Черевики святому Спиридону.
— Потім, — казали сестри.
Потім.
Коли буде час.
Коли буде настрій.
Коли буде матеріал.
А поки — весілля.
Море.
Кохання.
Щастя.
Стара хрещена попереджала їх:
— Не нехтуйте тим, що робили ваші предки.
А сестри сміялися.
— У святого й так повно взуття.
І тоді стара сказала:
— Святий Спиридон не прощає неповаги.
Дівчата не послухали.
Через три місяці їхні наречені вирушили в море.
Хотіли впіймати мурену до весільного столу.
Сестри стояли на скелі.
Сміялися.
Махали білими хустинками.
Човен віддалявся.
А потім море змінилося.
Спочатку ледь помітно.
Потім сильніше.
Хвилі стали чорними.
Човен підняло на гребінь.
Кинуло вниз.
Знову підняло.
Сестри вже не сміялися.
І раптом із-за скелі вилетів смерч.
Він закрутив море.
Підняв воду.
Повернув човен.
І проковтнув його.
На тому місці, де щойно боролися з хвилями два юнаки, залишилася тільки біла піна.
А потім сталося те, чого ніхто не міг пояснити.
На поверхні моря з’явився образ святого Спиридона.
Він стояв над водою.
І показував на свої босі ноги.
Сестри зблідли.
А потім замість молитви закричали:
— То ось як ти мстишся?!
І прокляли святого.
Прокляли його храм.
Його гай.
Його ім’я.
Пообіцяли, що не залишать від святого місця навіть каменю.
Море мовчало.
А земля під ногами — ні.
Вона здригнулася.
Вітер заревів.
Дівчата раптом піднялися в повітря.
Наче невидима рука схопила їх обох.
На мить вони зависли над берегом.
А потім блискавкою полетіли вниз.
У море.
Хвиля зімкнулася над ними.
І все стихло.
Тільки там, де впали сестри, з морської глибини почали підійматися камені.
Спочатку один.
Потім другий.
Дві темні скелі виросли над водою.
Дві могили.
Без хрестів.
Без написів.
Без квітів.
Могили безбожних сестер.
Кажуть, вони стоять там і досі.
Море б’ється об них.
Вітер проходить крізь ущелини.
Чайки сідають на сусідні камені.
А на ці — ні.
Бо є місця, де навіть птахи пам’ятають людську провину.
Храм давно зник.
Гай зник.
Фулі зник.
Зникли кораблі, амфори, рибалки, купці.
Зникли голоси тих, хто молився перед тридцятьма трьома лампадами.
А дві скелі залишилися.
Стоять у морі.
Нерухомі.
Ніби дві застиглі сестри, які все ще чекають на своїх наречених.
Тільки тепер вони вже знають:
не кожна буря приходить із моря.
Іноді вона починається
у людському серці.