Південний берег Криму колись був іншим.
Не було міст.
Не було доріг.
Не було виноградників, садів і будинків, що чіпляються за гори, наче птахи за скелі.
Були тільки ліс, море і люди.
Люди боялися лісу.
Боялися гір.
Боялися моря.
А найбільше — самих себе, бо не знали, чи зможуть пережити наступний день.
Тому молилися богові.
Просили його про захист.
Про дощ.
Про врожай.
Про спокійне море.
А потім минули роки.
Люди навчилися розчищати землю.
Навчилися ламати камінь.
Навчилися саджати виноград на схилах, де раніше росли тільки дикі дерева.
Ліс відступав.
Гори мовчали.
Море стало для людей дорогою, а не прірвою.
І люди раптом зрозуміли страшну для богів річ:
вони можуть самі.
Вони перестали молитися.
Перестали боятися.
Перестали дивитися в небо.
І бог розгнівався.
Він полетів на північ — туди, де серед вічного льоду спав Великий Ведмідь.
Ведмідь був скутий ланцюгами.
Лід тримав його лапи.
Скелі тримали його тіло.
Бог розірвав кайдани.
— Іди на південь, — наказав він. — Покарай тих, хто забув мене.
Ведмідь вийшов із крижаного полону.
І поплив.
Плив через моря.
Через океани.
Поки одного дня не піднявся з води біля Кримського берега.
Він був такий великий, що люди спершу подумали: прийшла гора.
А потім гора рушила.
Великий Ведмідь ступив на землю.
І земля здригнулася.
Села змило хвилями.
Ліси падали.
Каміння сипалося зі схилів.
Ведмідь ішов уздовж берега.
Кожен його крок залишав після себе яр.
Кожен кіготь розривав землю.
Кожен удар лапи ламав скелю.
Гори сповзали вниз.
Ущелини розкривалися.
Земля тріскалася так, ніби під нею прокинувся інший бог.
Там, де він проходив, старий Крим зникав.
Ведмідь ішов.
Ішов.
Ішов.
Поки не дійшов до місця, де сьогодні стоїть Ялта.
Там він ударив лапами по землі.
Раз.
Другий.
Третій.
І гори відступили від моря.
Утворилися долини.
Розійшлися схили.
Земля відкрила свої зелені боки.
Але Ведмідь уже не сердився.
Перед ним лежала Партенітська долина.
Сади.
Виноград.
Вода.
Сонце.
Море.
Ведмідь дивився на це і вперше за багато століть нічого не хотів руйнувати.
Він зрозумів, що втомився.
Від холоду.
Від ланцюгів.
Від наказів.
Від самого бога.
Тому він вирішив залишитися.
Позіхнув.
І від того позіхання здригнулися гори.
А потім опустився на коліна.
Припав до моря.
І почав пити.
Вода вирувала біля його пащі.
Хвилі котилися берегом.
Море входило в нього, наче ріка в безодню.
Ведмідь пив довго.
Бо після півночі хотілося пити особливо сильно.
Бог побачив це.
Він зрозумів: Ведмідь більше не служить йому.
І сказав:
— Залишайся навіки.
Тоді почалося кам’яніння.
Спершу стали каменем лапи.
Потім боки.
Потім спина.
Голова.
Шерсть.
Дихання.
Все.
Величезне тіло приросло до землі.
Спина стала горою.
Боки — урвищами.
Голова — скелею.
Шерсть — лісом.
А паща так і залишилася біля моря.
Так Великий Ведмідь став Аю-Дагом.
Мільйони років минули.
Люди знову прийшли на ці береги.
Побудували села.
Сади.
Міста.
Провели дороги.
І навчилися жити поруч із кам’яним звіром.
Але старі люди досі кажуть:
не шуміть біля Ведмідь-гори вночі.
Не будіть її.
Бо земля пам’ятає, як він ходив.
Скелі пам’ятають його лапи.
А море досі ворушиться біля його пащі.
Наче Ведмідь не помер.
Наче він просто п’є.
І чекає.
Бо якщо одного дня Аю-Даг підніме голову —
Крим знову здригнеться.