Світязь мовчав.
Тільки вода ворушилася під вітром, і в її темній поверхні тремтіли зорі.
Кажуть, у ті часи земля була ще молодою. Ліси стояли там, де тепер дороги. Річки знали своїх богів. А озера могли зберігати те, що людина давно забула.
На березі Світязя народився Рама.
Не просто воїн.
Той, кому судилося піти.
Він ріс серед лісів і води.
Слухав вітер.
Дивився, як ранковий туман спускається на озеро і ховає береги.
Може, саме тоді він уперше почув поклик.
Не голос.
Не слово.
Щось сильніше.
Долю.
Коли Рама став дорослим, він зібрав своїх найближчих — Лакшману, Сугріву та Ханумана.
Одного вечора вони стояли біля води.
Світязь був нерухомим.
— Час іти, — сказав Рама.
Ніхто не запитав куди.
Бо деякі дороги починаються раніше, ніж людина розуміє їхній напрямок.
Вони рушили на південь.
За спиною залишалися ліси.
Залишався Світязь.
Залишалася земля, на якій Рама зробив перший крок.
Попереду була Індія.
Дорога була довгою.
Вони переходили річки.
Підіймалися в гори.
Проходили крізь ліси, де дерева стояли так густо, що сонце не могло пробитися крізь їхні крони.
І всюди Рама відчував щось знайоме.
У шумі листя.
У польоті птахів.
У воді.
У камені.
Наче земля говорила з ним мовою, яку він знав ще до народження.
Тоді він зрозумів:
людина може піти далеко.
Але не може піти від місця, де почалася її душа.
Кажуть, Рама приніс світло в далеку Індію.
Навчив людей не боятися темряви.
Боротися за правду.
Не відступати перед злом.
Але, можливо, він приніс із собою дещо ще.
Пам’ять про Світязь.
Ту саму воду.
Той самий вітер.
Те саме небо.
І тому десь між Індією та Україною залишилася невидима дорога.
Її немає на картах.
Нею не ходять каравани.
Нею не їдуть потяги.
Але іноді людина стоїть біля Світязя — і раптом відчуває, що вже бачила це небо.
Ніби далеко-далеко, за тисячами кілометрів, хтось відповідає їй.
А в Києві залишилося інше.
Місце молитви.
Вівтар.
Камінь, біля якого Рама звертався до богів.
Чи був він там насправді?
Може, так.
Може, ні.
Бо легендам не завжди потрібні докази.
Їм потрібна пам’ять.
І якщо люди поколіннями розповідають про місце, воно поступово стає сильнішим за камінь.
Воно входить у землю.
У дерева.
У вітер.
У голоси людей.
Рама пішов.
Світязь залишився.
Озеро й досі лежить серед волинських лісів.
Дивиться в небо.
Зберігає відображення хмар.
І, можливо, пам’ятає босі ноги хлопчика, який колись стояв на його березі й ще не знав, що стане героєм.
Не знав, що його ім’я переживе століття.
Не знав, що одного дня люди спробують провести невидиму лінію від цього тихого озера до далекої Індії.
Лінію між двома землями.
Між двома міфами.
Між минулим і тим, що ми називаємо вічністю.
Бо герой може залишити свою землю.
Але земля ніколи не залишає героя.
І коли над Світязем здіймається вечірній туман, а вода стає темною, як ніч, здається, ніби десь далеко чути кроки.
Хтось іде.
Все далі.
До своєї долі.
Але частина його дороги назавжди залишається тут.
На березі Світязя.
Там, де почалася легенда про Раму.