Люцимер не спить.
Вдень воно відбиває сонце.
Вночі — поглинає його.
Так кажуть.
Колись на його березі стояло місто Рай.
Не просто місто.
Рай.
Там люди знали рух зірок, слухали вітер і розуміли мову води. Вони молилися неба не зі страху, а з вдячності.
У них не було потреби просити багато.
Вони вже мали все.
Ліси.
Поля.
Воду.
Світло.
І одне одного.
Мабуть, саме тому Бог Світла вирішив перевірити їх.
Він прийшов на світанку.
Високий.
Мовчазний.
З очима, в яких горіли зорі.
І сказав:
— Я залишу вам світло.
Але ви повинні показати мені найсвітліше, що є у ваших душах.
Люди злякалися.
Бо світло — річ підступна.
Поки воно далеко, ним легко захоплюватися.
А коли воно просить зазирнути всередину себе — стає страшно.
Мешканці Раю зібралися на березі Люцимера.
Усі.
Старі.
Діти.
Жінки.
Чоловіки.
Вони стали перед Богом і відкрили серця.
Не скаржилися.
Не просили багатства.
Не просили безсмертя.
Вони просто молилися.
І Бог Світла побачив їх.
Побачив те, що люди самі в собі не помічали.
Їхню доброту.
Їхню мудрість.
Їхню віру.
Їхню здатність залишатися людьми.
Тоді він підняв руки.
Із долонь вийшло світло.
Спочатку маленьке.
Потім велике.
Потім таке, що його вже не можна було назвати світлом.
Воно залило Люцимер.
Вода засяяла.
Засвітилися дерева.
Засвітилися камені.
Засвітився берег.
А потім світло дісталося міста.
Рай зник.
Не було крику.
Не було війни.
Не було пожежі.
Одного миті місто стояло.
Наступної — його вже не було.
Тільки вода.
І вітер.
Люди на березі довго мовчали.
Вони чекали, що місто повернеться.
Не повернулося.
Тоді вони зрозуміли:
Рай не зник.
Він просто перестав бути місцем.
Відтоді Рай живе в камені.
У листі.
У воді.
У вітрі.
У людях, які ще пам’ятають, що світло не належить тому, хто його знайшов.
Кажуть, уночі, коли підійти до Люцимера і довго дивитися на чорну воду, можна почути спів.
Тихий.
Майже нечутний.
Наче хтось говорить із-під землі.
Це співають мешканці Раю.
Вони розповідають про час, коли люди ще знали, навіщо їм дано світло.
Але є одна дивна річ.
Коли вітер над озером раптом затихає — не треба говорити.
Не треба рухатися.
Не треба навіть дихати голосно.
Бо в цю мить Рай слухає.
І якщо твоє серце достатньо чисте, ти можеш почути відповідь.
А потім вітер повертається.
Раптово.
Сильно.
Наче хтось невидимий проходить поруч.
І забирає з собою твої думки.
Можливо, це духи Раю.
Можливо, Бог Світла.
А може, саме озеро.
Бо Люцимер зберігає все, що одного разу побачило.
Воно пам’ятає місто.
Пам’ятає людей.
Пам’ятає молитви.
Пам’ятає світло.
І, можливо, саме тому вночі його вода здається чорною.
Не тому, що в ній немає світла.
А тому, що вона тримає його всередині.
Люцимер — не просто озеро.
Це могила Раю.
І водночас його серце.
Місце, де світло не перемогло темряву.
Воно просто пішло під воду.
Щоб чекати.
Поки знову прийдуть люди, здатні його побачити.