У посушливому краї жив старий, якого всі кликали Ладувач Крапель. Він не вмів викликати дощі, не мав джерела, але щодня обходив поля з маленькою глиняною чашею, в яку падав кожен конденсат ранку, кожна сльоза з травинки, кожна крапля, що народжувалась зі світанку.
— Навіщо ти збираєш це мізерне? — питали селяни. — Це ж не ріка, не струмок. Ти ніколи не напоїш поле.
Та старий лише посміхався й далі ніс свою чашу. Увечері він виливав зібране у загальну цистерну.
Так тривало багато днів, місяців, сезонів. Діти виросли, забули. Але одного року, коли хмари не приходили зовсім, цистерна не спорожніла.
Виявилось: із мільйонів дрібних крапель, що не мали ваги поодинці, виросла ціла ріка, — і нею було напоєне село.
Тоді один із старших, що колись сміявся, прийшов до Ладувача і сказав:
— Ти вчив нас, що немає нічого марного. Бо кожна частка — частина повноти.
Старий лише торкнувся чаші й мовив:
— Велич не в громі чи вибуху. Велич — у здатності побачити єдність там, де всі бачать крихти.