У глибинах світу, де час розгортався, як папір, а форми текли одна в одну, було покладено Камінь. Його не поставив бог, не залишив предок — він просто був.
І йшли покоління. Хтось намагався зробити з нього зброю — він ламав їхні інструменти.
Інші хотіли перетворити його на мистецтво — але він не приймав жодної форми.
Треті пробували підійти до нього як до загадки, і щоразу, змінюючи кут зору, бачили різні образи. Але щойно відвертались — образи зникали, а Камінь лишався.
Мандрівник, що ходив між світами, одного разу зупинився перед ним і просто сів.
Він не торкався, не запитував, не намагався зламати — лише слухав.
І тоді почув:
«Я не є тим, що бачиш.
Я — тим, що не змінюється, коли змінюється все.
Я — суть у тінях форми. Я — тиша, яка звучить в усіх мовах.»
Мандрівник пішов — і коли його запитали, що це за Камінь, він сказав:
— Це не Камінь. Це Символ. Це Інваріант. Те, що залишиться однаковим, як би не змінився світ навколо. Те, що ти впізнаєш у кожному перетворенні — якщо вмієш дивитися крізь.
І хтось засміявся, а хтось замовк — бо вперше зрозумів, що іноді найстабільніше не те, що має форму, а те, що зберігається незважаючи на всі форми.