На вершині гори жила дівчина, яка ніколи не бачила справжнього озера. Вона чула про нього від старців, читала в книгах, бачила розмиті малюнки, які залишили подорожні. Її серце прагло зрозуміти воду — не дощ, не крижину, не краплю — а ціле озеро, яке живе і блимає під сонцем.
Одного дня вона вирішила створити своє. Вона викопала у долині заглиблення, наповнила його джерельною водою, розклала камені навколо, розвісила срібні стрічки для гри вітру. І тоді вперше в її маленькому озері відбилося небо.
— Це не справжнє озеро, — казали подорожні.
— Ні, — відповідала вона. — Але воно дозволяє мені думати про справжнє.
З часом її озеро почали вивчати інші. Вони шукали в ньому правила, цикли, поведінку вітру. Вони переносили це знання на мапи, будували міста і судна. І хоча справжнє озеро було глибше, таємничіше, її штучне — дозволяло торкнутись незнаного.
Бо модель — це не заміна реальності. Це міст, що веде до неї. Тінь, яка дає форму світлу. Мапа, що не є землею, але дозволяє не загубитись.