Старий мандрівник дійшов до краю карти. Далі — лише біле. У його сумці були залишки минулих шляхів: кілька камінців із гір, обрізки шнура з мостів, насіння, яке не зійшло. Він подумав: «Ось кінець. Тут я зупинюсь».
Але вночі, коли зорі виплели тонкий узор над головою, до нього підійшло дитя. Воно тримало в руках мотузку, замкнуту в коло.
— Що це? — спитав мандрівник.
— Це твій шлях, — сказало дитя. — Ти думав, що він прямий. Але він — обертається. Не назад. А глибше.
Мандрівник подивився на свої сліди. Вони справді вели далі — не лінією, а спіраллю. Кожен крок був не повторенням, а відкриттям: усе те саме — і зовсім інше.
— Але ж чи не з’їду я з глузду, якщо не буде меж? — прошепотів він.
— Якщо боїшся втратити себе — значить, ще не знайшов. Ти не йдеш по шляху. Ти — і є шлях, що не закінчується.
Вранці карта вже не мала країв. А старий не був старим. Він просто зробив наступний крок.
Нескінченність — не про те, що триває вічно. А про те, що завжди веде за межу відомого.