У світанкові часи, коли світ тільки прокидався з Небуття, усе було: і вогонь, і вода, і глина, і дим — але все було впереміш. Ріки текли в небо, зорі падали в ґрунт, дерева виростали з пташиних яєць, а думки були голосніші за грім.
Тоді серед хаосу прокинулось Перше Насіння. Воно не мало очей, але бачило. Не мало рота, але почувало ритм. І кожного ранку, коли світ знову починався спочатку, Насіння відчувало одне: усе прагне стати на своє місце.
Воно почало шепотіти світові: «Ти — тут», «А ти — після цього», «Це — вище, бо тримає», «Це — нижче, бо тримається». І речі почали слухатись. Вода більше не летіла вгору. Корені не шукали неба. Сонце почало сходити і заходити за одним шляхом.
Так народився Порядок.
І з ним — час, висота, напрямок, ієрархія, причина й наслідок. І не стало менше дива — стало більше простору для дива, бо дива стали розквітати там, де їх не затоплював хаос.
А Перше Насіння? Воно й досі росте в центрі кожної формули, кожної структури, кожного ланцюжка подій. Бо порядок — це не ланцюг. Це пісня, що дозволяє іншим співа́ти.